— Доню моя…
Імператриця простягла тонкі руки з довгими пальцями й огорнула ними руки Валеріана. Спочатку — лише на мить — він відчув паніку, але раптово все, що було в ньому дрібного й незначного, непевного та егоїстичного, боязкого й злостивого — просто розчинилося й зникло. Його наповнив спокій. Він удихав і видихав повітря, і в подиху цьому були і стародавній ритм кожного моря, чиї хвилі тягнуться до берега силою чарівних пісень супутників-місяців, і ніжність, із якою кожна матір цілує в лобик улюблену дитину, і кожен сердечний сміх, і кожне лагідне зітхання, і незміренний блиск кожної з зірок.
Уперше у своєму буйному, сповненому активності житті Валеріан відчув спокій.
Відчув він і її ворушіння усередині себе, викликане журливими словами її матері. Імператриця Алой швидко зітхнула. А Лорелін утопила в ньому очі. Ні, не в ньому.
У принцесі Лііхо-Мінаа.
— Моя ріднесенька… я так рада побачитися з тобою, — прошепотіла імператриця… ні, мати — і її голос дрижав від емоцій.
«І я також», — виринули… що то було… Слова? Думки?
— Так само і я, — затинаючись, вимовив Валеріан. — Я хотів сказати, так само й вона.
Імператрицина усмішка, сповнена щирої сердечності, стала трохи грайливою після цих слів Валеріана, і вона відпустила його руки. Він не насмілювався дивитися на Лорелін. Поки що. Хтось із Перлин приніс їм напої. Лорелін і Валеріан взяли їх, але пити не стали.
Імператор підняв келих:
— Пом’янімо мою доньку!
Двоє представників людської раси застигли з келихами біля губів. Валеріан вказав на командувача.
— Якщо ми вип’ємо з вами, чи чекатиме на нас така сама доля?
Він мусив запитати це, хоча й знав відповідь. Насправді він знав її ввесь час, від тієї миті, як прокинувся від «сну» про зруйнований світ.
Схоже, імператор помітив це на його обличчі. Він усміхнувся, і в його очах замиготіла веселість.
— Ваш друг лише спить. Чи ви хочете, щоб ми його розбудили?
Валеріан знову поглянув на командувача й усміхнувся, почувши, як Філітт злегка хропів.
— То зачекає. А ще я б не назвав його своїм другом.
Валеріан зосереджено подивився на імператора, і його емоції дещо охололи.
— Звідки ви прибули?
— О, я був певен, що ви це вже з’ясували.
Так воно й було. Але ж одна річ — гадати, інша — вимовити це вголос.
— З планети М’юль, — стиха вимовив Валеріан.
Лорелін широко розкрила очі. Імператор провадив далі розповідь, і все, про що він говорив, Валеріан бачив усередині себе так яскраво, ніби все те перед ним розгорталося в реальності.
— Наша планета була справді райським місцем. Ми жили там у гармонії зі стихіями.
Валеріан побачив Дванадцять Мудрих Сестер — так народ Перлин називав дванадцять супутників, що оберталися довкола їхньої планети. Вони зависали над морем, охороняючи його як власну дитину. Рибалки витягали сіті, повні перлин, розкладали їх на піску і, сміючись, починали сортувати.
— Переважно ми брались до вилову перлин, що мали феноменальну енергію. Вони удобрювали наші землі, тамували вітри й морські припливи…
Несучи плетені кошики з дорогоцінним виловом, Перлини прямували вглиб суходолу, до невеличкого кратера. Вони перевертали кошики, і отвір кратера наповнювався тисячами виловлених перлів.
— Тричі на рік ми віддавали землі те, що давало нам море. І так ми жили в гармонії нескінченні століття. — Його голос став жорстким. — До того дня, коли все це закінчилося.
Валеріан напружився. Він не бажав дивитися на це знову. Він не бажав дивитися на те, як діти, що сміялися й ганялися одне за одним по білому піщаному берегу, зупинилися, вдивляючись у метеорит, який прорізав небеса і за яким неслися тисячі інших.
— У небі над М’юлем, — провадив імператор, — інші народи вели божевільну, жорстоку війну. То була не наша війна.
— І ваша донька загинула в бою, — сказав Валеріан. Він не запитував. Він стверджував це.
— Так, — відповів імператор, і в його голосі чувся тягар скорботи. — Так, вона загинула… разом із шістьма мільйонами інших жертв.
Усі замовкли. Лорелін дивилась очима, сповненими жаху, а потім — сьорбнула свій коктейль. Валеріан витріщився на неї.
— Що ти робиш?
— Я не знаю, — відповіла Лорелін, ніби захищаючись. — Я… Мені захотілося пити! Чи не могли б ви принести мені ще один ваш чудовий домашній коктейль?
Але її вигляд свідчив не про те, що їй сподобався коктейль. Вона здавалася змученою і приголомшеною усвідомленням нових речей, від яких голова в неї йшла обертом.