А Валеріан зрозумів, що він теж може безпечно випити свій коктейль.
Pозділ двадцять четвертий
Ноїнтан Окто-Бар пишався тим, що він завжди діяв за статутом і тримав усе під контролем. Жодних блискавичних, драматичних жестів, тільки важка праця, увага до кар’єрного просування талановитих підлеглих, а також твереза голова, коли навколо стає спекотно.
А втім, зараз він спіймав себе на тому, що тримає в руці порожню чарку, яка щойно містила порцію віскі для заспокоєння нервів, попсованих, як ніколи доти. Він скорботно подивився на екран і вгамував спокусу налити собі ще порцію. «Одна порція заспокоює нерви, а друга — їх дратує», — сказав він самому собі.
Зненацька на екрані замиготів потік інформації.
— Пане генерале, маємо контакт, — поінформував його Неза. Вигляд підлеглого був саме таким задоволеним і розслабленим, яким і внутрішній стан Окто-Бара.
«Вчасно», — подумав генерал. Він із дзвоном поставив пусту чарку й випростався.
— Гаразд, капітане Крис, — сказав він спокійним і твердим, як завжди, голосом. — Ми прийняли ваш сигнал.
— Ми не бачимо жодного сліду радіації чи забруднення, — почувся Крисів голос. — Чи можете ви це підтвердити?
Окто-Бар кинув погляд на екран.
— Звучить божевільно, але… так, підтверджую. Жодного сліду — і того, й того.
— Зауважте, ми просуваємося без протигазів. Рухаємось уперед.
Погляд Окто-Бара ковзнув по порожній чарці й повернувся до екрана.
«Що за чортівня там коїться?»
Перлини принесли Валеріанові і Лорелін ще по порції напою. Він був холодний, солодкий, заспокійливий, і цим був схожий на самих Перлин. Валеріан і Лорелін випили його із вдячністю. Нарешті Валеріан запитав:
— А що сталося після вибуху? Як ви вижили?
— Ми багато років дрейфували в космосі кораблем, що нам не належав. Щоб вижити, ми мали вчитися. Ми вивчали вашу цивілізацію до найменших дрібниць, шукали усе, що могло нам знадобитися й допомогти вижити. На кораблі ми знайшли відсік із живими рослинами. Ми садили пагони й збирали з листя краплини води. Ми вивчили ваш комп’ютер і методом проб і помилок навчилися на ньому працювати. А потім одного дня ми натрапили на збирачів брухту, що мандрували галактиками. За кілька років вони набрали його собі повний трюм і вирушили продавати до великого будівельного майданчика.
— До «Альфи», — видихнув Валеріан. Імператор кивнув.
— Так, до міста тисячі планет, де протягом сотень років багато рас розумних істот обмінювалися одне з одним знаннями та інформацією. Розсудливо й терпляче ми вчилися в кожної з них, і, нарешті, зібрали власний корабель. Наша планета зникла назавжди, але тепер ми спроможні віртуально відтворити наш світ.
— Дивовижно, — вигукнув Валеріан.
— Нам бракує лише двох речей, — провадив імператор.
— Конвертера з планети М’юль, — відповіла Лорелін.
— Та перлини, — додав Валеріан.
— Єдиної, яку Цюурі вдалося зберегти, — сказав імператор.
Валеріан почав заповнювати прогалини в розповіді.
— Отже, рік тому ви подали сигнал про вашу присутність і зайшли в контакт із нами, — сказав він, підбираючи слова.
Лорелін так само намагалася скласти факти докупи.
— І єдиною річчю, яку ви попрохали як компенсацію за все втрачене, був останній живий конвертер — для масового виробництва вашої перлини, — сказала вона.
— Саме так, — відповів імператор, — більше ми нічого не прохали. Усе інше ми могли зробити самі. — На його чарівне обличчя лягла тінь. — Але під час передачі все пішло не так, як ми планували.
— А що сталося?
Якусь мить він мовчав, явно відчуваючи біль від того, що тоді сталося.
— На перемови прибув військовий підрозділ — до зовнішньої сторони стіни, туди, де ви тільки-но стояли. Цюурі вийшов крізь стіну, щоб поговорити з ними. Ми дуже тішилися з того, що нарешті можемо вшанувати пам’ять загиблих, відтворивши світ, що його так любили.
Нас там зустрів молодий капітан. У нього на боці була металева коробочка, ми вважаємо, що там містився конвертер. Він почувався ніяково й розмовляв із кимось відсутнім. Той чоловік, він командував операцією, спитав, скільки нас тут було. Коли капітан відповів, той віддав наказ.
Імператор помовчав і казав далі:
— Командувач операції сказав: «Мені не потрібно, щоби хтось вижив. Знищте їх усіх!»
Валеріан і Лорелін не зводили очей з нього. Валеріан не хотів вірити його словам. Представники його народу? І чому?