І все-таки…
Спогади про ті події, до цієї миті перекручені, сфальшовані, запхані до найдальших кутів його розуму, вистрибнули, ніби жива істота, яку надто довго тримали на повідку й тепер звільнили — запалена гнівом, сповнена сили й нестримна.
— Задіяти термоядерні реактивні снаряди!
Командувач Філітт горлав, щоб його почули в гуркоті бою, крізь тріск і шипіння пошкодженого обладнання, крізь крики тих, що вмирали. В усій цій какофонії битви він якось розчув панічний голос майора Самка.
— Командувачу! — Майор стояв на посту й керував датчиком, що був здатний відшукати будь-яку форму життя.
— Що таке?
Корабель струснув черговий удар, і всі захиталися, похапавшись за крісла та панелі, аби залишитися на ногах.
— Планета населена! — прокричав Самк.
Філітт відвів погляд від пекла на оглядових екранах і поглянув на майора. Вирячивши очі, він здавався явно оторопілим. — Ми це знаємо. Примітивні форми життя! — огризнувся Філітт. Чому Самк гаяв його час?
Люди вмирали на цьому кораблі, на інших сотнях кораблів флоту…
— Ні, командувачу, — відповів Самк, поквапом вимовляючи слова, — там розумні істоти!
Філітт витріщився на нього. Такого не могло бути. Планета була ненаселена. Вона мусила бути ненаселеною.
«Мусиш помовчати, Самку», — несамовито понеслися його думки, — «я не в змозі це чути. Не зараз».
Але Самк наполягав:
— Я виявив складну мову й потужну мозкову енергію.
Ці слова збудили в Філіттові волю до дій. Широко ступаючи, він підійшов до майора і здер з нього бейдж. Датчик відразу припинив роботу.
— Майоре Самк, — прогарчав він крізь зімкнуті зуби, — історія йде вперед. Ані ви, ані купка дикунів не можете стати на її шляху!
Проте Самк явно саме це й намагався зробити.
— Командувачу, це — розвинута раса розумних істот. Вибачте, що наполягаю, але їхня ДНК довша за нашу.
— Отже, наша перемога буде вдвічі величніша.
Командувач повернувся на свою позицію. Він не вагався. Він дивився на екран і бачив, як кораблі приймають на себе вогонь і розлітаються на дрібні кавалки. Командувач натиснув кнопку, що вивільнила апокаліпсис.
З холодним задоволенням і почуттям справедливої помсти він спостерігав за тим, як велетенський флагман армії противника було підбито, він втратив контроль, закрутився спіраллю і врізався в М’юль. Лише легкий напад каяття відчув він, коли вибух огорнув планету і розколов на шматки її блакитно-зелену кулю.
Планета була красива, так… але ж на війні завжди бувають жертви.
Його виштовхнув зі спогадів холодний різкий чоловічий голос.
— Отож, коли ви дізналися, що мешканці М’юля, які вижили, тепер живуть у самому серці «Альфи», ви, замість того, щоб визнати наслідки власної помилки, вирішили знищити будь-які її сліди? Еге?
І знову, бачачи у спогадах, як Перлини виходять із-за своєї стіни, він почув власний голос: «Мені не потрібно, щоби хтось вижив. Знищте їх усіх!»
І молодий капітан так само загинув. Голосів, які могли б свідчити проти нього, не залишилося. Оці К-Трони були кращими за людей. Жодних прихильностей, жодної ідеології, жодних суджень. Лише програма та її виконання. Просто й чисто.
— А ще ви знищили всі докази, які мав проти вас майор Самк.
Ні, цього бачити він вже не хотів. Але ці слова пролунали, і ті непрохані образи з’явилися, і він не мав сил загнати їх назад, у ту безпечну темряву, де вони жили останній рік.
Він розблокував замок на дверях до кабінету майора Самка й тихо, дуже тихо увійшов. Перед тим, як це зробити, він кинув миттєвий погляд на екран і пересвідчився: Самк дійсно друкував доповідь про те, що сталося у просторі над планетою М’юль.
Це означало ганьбу.
Філітт підняв зброю, приставив ствол до Самкового карка й натиснув на спусковий гачок.
— То був єдиний вихід! — випалив Філітт. Слова зірвалися з його вуст, слова виправдання, які, він сподівався, йому не доведеться ніколи вимовляти. Він несамовито дивився на двох агентів, чиї обличчя були немовби витесані з каменя.
— Хіба ви не розумієте? — благав він. — Якби помилку такого масштабу було визнано, наслідком були б величезні збитки й вимоги до нашого уряду щодо компенсації. Наша економіка після такого взагалі б не одужала!