Але ті обличчя зробилися твердішими, немов обличчя невблаганних суддів. Вони навмисно не хотіли розуміти. У відчаї він підвищив голос.
— За мить ми б утратили наше панування, наше лідерство. На нас наклали б неминучі санкції, і можу цілком закластися, що нас вигнали б з «Альфи», уявіть собі, зі станції, яку ми самі створили, чорт його бери, і позбавили б доступу до найбільшого ринку знань та інформації у всій галактиці. Саме такої долі ви бажали б для ваших співгромадян?
Філітт перевів погляд з Валеріана на Лорелін, але й на її обличчі він не знайшов симпатії.
На Перлин він дивитися й не насмілювався. Він не міг дозволити собі вважати їх чимось іншим, ніж перешкодою на шляху людства.
— Хіба ні? — наполягав він. З його рота бризкала слина. — Довести їх до занепаду й деградації? Відкинути їх у розвитку на тисячу років? Рада визнала за доцільне захистити наших співгромадян — бо то є найважливіший пріоритет. Хіба це не є її обов’язок?
Він із силою гупнув себе кулаком у груди й казав далі:
— І хіба то не є мій обов’язок? Та й ваш? Чи не так, панове агенти? Чи ви хотіли б, щоб ми зруйнували власну економіку задля купки… — він обернувся до імператора, дивлячись на нього поглядом, в якому змішалися огида й образа, не в змозі підібрати слів.
— Дикунів, — підказала йому Лорелін.
Філітт різко обернувся до неї.
— Сержанте, ви перебуваєте цілковито підо впливом цієї істоти! Не вносьте плутанини! Він є загроза, наш ворог!
Навдивовижу спокійний імператор підійшов до командувача й поклав вказівного пальця тому на груди.
— Ваш найлютіший ворог — це ви самі, командувачу, — співчутливо сказав він, — допоки ви не примиритеся з вашим минулим, вам не бачити майбутнього.
Командувач відсахнувся, приголомшений словами імператора. Ні, він помиляється. Він має помилятись. Єдиний спосіб гарантувати безпеку для людства й безпеку для себе самого полягав у ліквідації проблеми саме зараз. Це ще було можливим. Він це майже зробив. Він майже стер їх із пам’яті Всесвіту.
І навіть зараз він ще міг це зробити.
— Майоре, — гарикнув Філітт, — я наказую вам заарештувати цього чоловіка. Ви мене чуєте?
— Ми можемо на хвильку поговорити як чоловік з чоловіком? — запитав Валеріан.
Філітт повернувся й вирячився на нього злегка навіженим поглядом.
— Що?
Удар кулаком був таким блискавичним, що командувач Арун Філітт не встиг навіть кліпнути очима.
Розділ двадцять п’ятий
Командувач скоцюрбився і впав додолу. Валеріан здригнувся й потрусив рукою, що нила від болю. Багацько почуттів він уклав у цей удар.
— Добре поговорили, — сказав він непритомній постаті та повернувся до імператора:
— Гаразд, то була гарна розвага, але ж нам треба доповісти про все нашим людям. Беріть, вона ваша.
Він витяг перлину й віддав імператорові. Той придивився до крихітної кульки ідеальної форми, що зручно вмістилася в його долоні, потім закрив її пальцями та підняв сяючий, вдячний погляд на Валеріана.
— Ми все це виправимо, — запевнив його Валеріан, — даю вам слово. — Він знову подивився на командувача й зігнув губи в усмішці:
— Дозвольте, я заберу його геть з-перед ваших очей.
Він повернувся й побачив, що Лорелін про щось говорила з імператрицею. Очі Алой були повні сліз, а Лорелін полізла до пояса. Її руки витягли звідти звірка-конвертера.
— Агов, — закричав Валеріан, — що ти робиш?
— Ти віддав їм перлину, їм також потрібен конвертер, — відповіла Лорелін, ніби то було й так зрозуміло.
— Я знаю, але… — він повернувся до імператора і всміхнувся до нього, але та усмішка виглядала радше гримасою.
— Будь-ласка, залиште нас удвох на хвилинку.
Валеріан сягнистою ходою підійшов до партнерки, вхопив її за руку та відвів убік.
— Слухай, — почав він стиха, — конвертер є власністю уряду. І, найпевніше, він є останнім у всьому Всесвіті.
— Авжеж, — сказала Лорелін, сердито звужуючи очі, — і ти спіймався на вудку філософії командувача «що моє, то моє, а що ваше — то теж моє»? Чи не це ти хочеш мені сказати?
— Ні! — Уражений її словами, він відступив назад. — Я «спійманий на вудку», як ти кажеш, моєї власної присяги! В нас немає повноважень віддавати його Перлинам.
— Валеріане, Федерація наробила помилок і повинна їх виправити, — Лорелін була невблаганна.
— Згоден, але вирішувати не нам. Ми маємо передати все це в суди.
Дуже добре знаючи Лорелін, він відчував, коли вона висить на волосині від роздратування. І от саме зараз та волосина порвалася.