Неза підійшов упритул до свого командира. Стиха, щоб його не почули на тім кінці, він промурмотів:
— Можливо, це й пояснює те, чому командувач допитував ту істоту.
Усе зійшлося докупи й набуло жахливої, розпачливої ясності, яку навіть зараз Окто-Бар був би радий заперечити.
Але він зупинив зворотний відлік за три хвилини й чотирнадцять секунд до вибуху.
— Відлік зупинено.
Обоє Лорелін і Валеріан зітхнули від полегшення, почувши генералові слова.
— А командувач з вами? — провадив він.
Лорелін і Валеріан ззирнулись, а потім разом підвелися, підняли кволого генерала з підлоги й кинули на сидіння в капсулі. Його голова звисла, і він знову став хропіти.
Валеріан ляснув Філітта по обвислому обличчю, відчуваючи від того, мабуть, більше задоволення, ніж належало.
— Агов! — промовив Валеріан голосно й весело. — Підйом! Тут вам дзвонять.
— Командувачу, — донісся Окто-Барів голос, — ви мене чуєте?
Відповіді не було.
Лорелін ляснула командувача міцніше за Валеріана. Цього разу він похитнувся й прокинувся.
— Уй! — пробуркотів він.
— Давай-но, друже, — сказав Валеріан, — прийшов час посповідатися.
Філітт приголомшено кліпав. Він озирнувся й насупивсь, явно здивований тим, що не бачить генерала. Нерішуче, невиразним голосом, він вимовив:
— Віт… таю!
— Командувачу Філітт, на лінії — генерал Окто-Бар. Ви мене чуєте? Ми не можемо відсканувати ваш код ДНК, але ми встановили, що голосові хвилі належать вам.
Командувач випроставсь і здригнувся. Він зосередив свій погляд і відповів твердим голосом:
— Я чую вас. Що відбувається?
— Ми готові активувати вибуховий пристрій відповідно до ваших наказів, — почувся голос Окто-Бара. — Ви підтверджуєте ці накази, чи маєте щось мені розповісти, щоб я зміг скасувати атаку?
Командувач відповів не відразу. Валеріан і Лорелін напружилися. Він по черзі подивився на них, а потім виструнчивсь у кріслі. Снодійне, яке дали йому Перлини, повністю вивітрилося з його організму.
— Я — солдат, — сказав він тихим, спокійним і сильним голосом. — Солдат між смертю та приниженням завжди обирає смерть. Знищте їх усіх!
Розділ двадцять шостий
Ці слова, ясні й жорстокі, пролунали по радіозв’язку. Крис і його люди були ошелешені, але К-Трони, діставши наказ, негайно відкрили вогонь. Кулі розривали повітря й косили не лише тендітних чарівних створінь, яких уважали ворогами, а й представників гуманного Крисового контингенту.
— В укриття! — заволав Крис до своїх військових і сам кинувсь виконувати власний наказ. Але не встиг він стрибнути до одного з шанців, як куля прошила йому плече, і він важко та незграбно звалився на землю.
— Якого дідька ви там робите? — пролунав голос майора Валеріана.
— Я жодних наказів не давав! — прокричав Окто-Бар. — Крисе, негайно припиніть вогонь!
Крис притиснув руку до пораненого плеча. Намагаючись перекрити гуркіт від стрілянини його людей у чорних металевих роботів, він прокричав:
— То не ми, то К-Трони! Вони напали на нас!
Окто-Бар був украй ошелешений. К-Тронам давав команди Філітт і ніхто інший, отже…
Кремезні чорні металеві постаті з червоними вогниками на головах уломилися до зали керування, палахкочучи пострілами в усіх напрямках.
— Назад! — заволав Окто-Бар. Дехто з його людей повалився на підлогу, шукаючи укриття. А дехто впав і більше не піднявся. Окто-Бар зайшов за одну з панелей керування й стріляв, як тільки міг, з-під її укриття по безжальних механізмах.
Один з К-Тронів підійшов під градом пострілів до панелі й натиснув кнопку.
Відлік часу до вибуху, що зупинився на позначці 3.14, почався знову.
Валеріан не вірив очам — невже вони підійшли так близько?
— Піду прикрию Цюурі, — сказав він Лорелін. Потому хитнув головою в бік Філітта, чиє самовдоволене обличчя сяяло тріумфом. — Паси його оком!
— О, він нікуди не дінеться, — запевнила його Лорелін. Валеріан ухопив зброю й на виході оглянувся назад, вчасно помітивши, як Лорелін міцно ляснула кулаком у пику командувача, що самозакохано посміхався.
Майор увірвався в хаос бою, що вже на повну силу точився між К-Тронами, Перлинами та людським військовим підрозділом. Там лежало кілька великих блакитних коконів — свідчення того, що Перлини теж хоробро билися.
— Алексо, — закричав Валеріан, заглушуючи звуки від куль, — якщо ти мене чуєш, заряди мені зброю всім, що тільки маєш!