На Валеріановій зброї замиготів зелений вогник.
— Вашу команду, майоре, одержала, — донісся такий пожаданий голос Алекси. — Що ж, починаймо… п’ятдесят інфрачервоних, двадцять металобійних, дванадцять з ультратеплолокаційними голівками.
— Дякую.
— У вас десять секунд.
Десять секунд. Кожен з набоїв піде в ціль. До останнього.
Валеріан вислизнув з укриття й відкрив вогонь. З його зброї виривалися снаряди різноманітних типів, і К-Трони почали падати долі. Потужна сила розривала їх на частини, а частини — перетворювала на попіл. Один з роботів спалахнув полум’ям і розсипався на невелику купку дрізок. Валеріан тримав зброю на одній лінії, стріляв щомиті, косячи армію роботів зі зловісною точністю.
Краєм ока Валеріан побачив, як стіна почала пульсувати. Перлини, які були всередині, почали її герметично цуркувати. У Валеріана закінчувалися снаряди: залишилися останні п’ять… потім два… і, нарешті, один — із тих вісімдесяти двох, якими Алекса зарядила його зброю.
Але К-Трони лежали на землі, перетворившись на безживні брили задимленого, розплавленого, прошитого кулями металу.
Усі, крім їхнього капітана.
«Кожен з набоїв піде в ціль».
Валеріан прицілився в наймасивнішу частину робота — його блискучі широкі груді — і вистрелив у них останнім осколковим снарядом. Без набоїв, майже вичерпавши час, Валеріан пробіг крізь стіну за якусь частку секунди до того, як її щільно зацуркували.
На годиннику в залі керування було 00.01.
Вкрита вибухівкою стіна в мертвій зоні спалахнула спочатку сріблястим, а потім фосфоруючим світлом.
Згодом вибухнула вся територія.
00.00
У залі керування станції «Альфа», усе ще відстрілюючись від двох останніх К-Тронів, Окто-Бар подивився на годинник. «Ні… о ні…» — подумав він, приголомшений болем, шоком і горем. — «Що я накоїв?»
Генерал спрямував увесь свій безсилий гнів та скорботу на останніх двох роботів — раптово й несамовито накинувся на них, стріляючи без упину.
Останній з них звалився на підлогу.
Неза дивився на Окто-Бара широкими очима. Підвелося ще кілька приголомшених мовчазних солдатів.
Невже то була правда?
Невже вони стали учасниками геноциду?
Невже ніхто не лишився живим, щоб розповісти їм про те, що сталося?
Тиша та спокій після всього цього шаленства були якісь нереальні. Капітан Крис майже нічого не чув, окрім власного дихання. Та ні… ще хтось поруч ворушився: інші солдати теж збагнули, що їм вдалося вижити.
Крис поволі виглянув з окопу. Від того, що він побачив, його очі розширилися. В його рації почулося тріскотіння.
— Чи вижив хтось? — то був голос Окто-Бара, хрипкий, емоційний. — Капітане, що там діється?
Секунди бігли, а Крис не відповідав. Він удивлявся в місце, де щойно була стіна. На тому місці тепер не було нічого. Жодних уламків стіни, жодних тіл тих, хто був за нею… тільки широка діра, неначе якийсь здоровезний кратер, у самому центрі космічної станції.
— Там нічого не лишилося, — нарешті він знайшов сили відповісти Окто-Барові. — Лише зяюче провалля! Щезло геть усе!
Інші так само висовували голови, роздивлялися роздертих на шматки роботів, приголомшені видовищем.
— А від наших агентів щось лишилося? Чи від командувача?
Крис видобув інфрачервоний бінокль і подивився крізь нього, повільно обводячи поглядом усю територію.
— Ні, нічого нема… але постривайте, я щось бачу! Там є тіло!
Справді, у кратері повільно гойдалося вперед і назад якесь тіло. У згустілій пітьмі не було видно місця, з якого воно звисало. Тіло огортала якась липка волокниста субстанція. Крис переналаштував фокус бінокля, вдививсь у тіло, що ледве хиталося, і розгледів набрякле, потовчене обличчя.
— То командувач!
— Він живий? — спитав Окто-Бар.
Очі, набряклі аж до щілин, розплющились, розтулився рот.
— Витягніть мене звідси, дристуни нетямущі!
Крис посміхнувся:
— Так. Він живий і брикається!
— Чудово, — відповів Окто-Бар, — заарештуйте його!
Лорелін, злегка всміхаючись, удивлялась крізь широке вікно модуля «Дестині» в космічну широчінь і мерехтливі зірки. Поблизу не було жодної планети, космічної станції чи навіть корабля.
— Ти маєш хоч якесь уявлення про те, де ми зараз?
Валеріан кинув погляд на екран.
— Ми… на відстані двох годин від відпустки! — Він обернувся до неї й усміхнувся:
— Я щойно запустив аварійний радіобуй.
— Дві години! Трясця! — вигукнула вона.
— Здогадуюсь, — відповів він. — Дві години разом зі мною. Ото вже нудота!