— Без жартів, — сказала Лорелін, театрально зітхнула й стала розглядати далі зірки. — Ціла вічність!
— Отже, — звернувся він до неї, — операцію завершено, може, завершимо й нашу розмову?
Лорелін обернулася. Він стояв, заклавши руки за спину.
— Яку ще розмову?
— Ми говорили про майбутнє, — відповів Валеріан.
— Невже? — грайливо запитала Лорелін. — І що ж це майбутнє таїть у собі?
Вона чекала якоїсь небилиці про дивовижні пригоди чи то кокетливої та не дуже витонченої згадки про речі, про які краще говорити наодинці. Натомість Валеріан мав цілком серйозний вигляд, такий серйозний, яким вона його бачила лише кілька разів за весь час.
— Тебе… мене… нас, — тихо проказав Валеріан.
І показав їй обручку.
Саме по собі те кільце було найбанальнішою, найбуденнішою річчю, яку лише можна було собі уявити. То була дротяна петля, яку він, імовірно, тільки-но склепав з однієї з її шпильок, зігнув та обгорнув навколо коштовного каменя…
Але ж той камінь…
За камінь правила одненька дрібненька досконала перлина з М’юля.
Коли Лорелін подивилась на неї, очі їй обпекли сльози. Перлина втілювала все — кров і смерть, красу та життя. І коли вона обдарувала його трепетною усмішкою, він побачив у її очах, що вона все це зрозуміла.
А далі ці очі розширилися, коли побачили, що Валеріан стає на одне коліно.
— З днем народження, — сказав він їй, тримаючи обручку, що була водночас найбанальнішою і найчарівнішою річчю в усьому Всесвіті.
— Дякую, — сказала вона. — Це дуже романтично. То твоя ідея?
— Так, Лорелін, — він різко ковтнув слину, і вона завважила, що та рука, яка простягнула їй обручку, тремтіла. — Ти зробиш мені честь стати моєю дружиною?
— У радощах і в скруті? — запитала вона.
— А це предмет перемовин? — стривожено запитав Валеріан.
Лорелін усміхнулась. Їй захотілось засміятися, заплакати… а також зробити дещо інше.
— Ні, — відповіла вона.
Він розслабив плечі.
— Тоді все гаразд.
Якусь мить Лорелін ще дивилася згори на нього, а потім нахилилась і взяла обручку. Одначе щастя, яке він відчув, спостерігаючи за цим жестом, змінилося замішанням, коли вона, замість того, щоб надіти на палець, обережно поклала її на панель керування. Він підвівся, запитально дивлячись на неї.
Лорелін пірнула в його обійми, поцілувала його, а потім почала розстібувати його однострій.
Спантеличений вираз його обличчя перетворився на лукаву посмішку.
— То означає «так»? — запитав Валеріан.
— То означає «можливо», — відповіла Лорелін. Одну його рукавичку вона вже зняла й клопоталась над другою.
Геть зніяковілий, він уважно видивлявся на неї.
— Нічого не збагну. Хіба це так діє кохання?
— Ні, — Лорелінин погляд був дражливим і в ньому тліли іскорки. Він квапливо вдихнув повітря. Вона нахилилася, чекаючи на поцілунок. І коли Валеріан став у захваті цілувати її, вона відхилилася й почала стягувати з нього куртку. Поклавши на мить руку йому на груди, вона відчула, як його серце б’ється між її пальцями.
— Так діють жінки. Ти ж якийсь час жив у жіночому тілі. І нічого не навчився?
Лорелін відкинула куртку вбік і почала просовувати руки йому під сорочку. Вона здивувалася, коли він її зупинив, і запитально подивилася на нього.
— Я чогось таки навчився, — усміхаючись, відповів він.
— І що б то таке могло бути?
— Ніколи не починай того, чого не зможеш закінчити.
Вона злегка засміялася.
— У нас є цілі дві години!
Валеріан повільно обдарував її лукавою усмішкою.
— Саме так, — відповів він, пригорнув її до себе й заходився жадібно цілувати. Вона обхопила руками його шию та щільно притислась до нього.
Зірки хоч і не були вічні, але жодне літочислення не могло підрахувати їхній вік. Багато чого вони попобачили й побачать іще більше. Але рідко коли їм випадало спостерігати такі важливі події, як ті, що сталися того дня. Народилися два світи. Перший став великою предивною планетою, де були море та небо, пісок і спокій.
Другий був набагато менший, та від того не менш важливий. І складався він лише з двох людей.
