— Послухай мене, — сказав Моріс, — і я серйозно. Йди накурись трави й трахни якусь дівку з великими цицьками, а не смертельно хвору. Ти ж знаєш, що Шеррі помирає, хіба ні? Ну, помре вона, що ти робитимеш далі? Повернешся до Бет? Вона ж намагалася тебе вбити.
— Хіба? — здивовано запитав Товстун.
— Звісно. Вона зробила все для того, щоб ти помер. Вона знала, що ти спробуєш прикінчити себе, якщо вона забере твого сина і подасться світ за очі.
— Що ж, — сказав Товстун, частково задоволений; принаймні це означало, що в нього немає параної. У глибині душі він був переконаний, що Бет влаштувала все так, аби він спробував накласти на себе руки.
— Коли Шеррі помре,— сказав Моріс,— ти також помреш. Ти хочеш померти? Можу влаштувати це прямо зараз. — Він уважно подивився на свій наручний годинник, який показував усе, включно з розміщенням зірок. — Подивимось; зараз друга тридцять. Що скажеш про шосту сьогодні ввечері?
Товстун не міг збагнути, чи Моріс говорив серйозно, однак вірив, що, як то кажуть, той був цілком на це здатний.
— Послухай, — сказав Моріс, — і я серйозно. Існують значно простіші способи померти, аніж те, що ти вбив собі в голову. Ти все страшенно ускладнюєш. Ось що ти собі надумав: Шеррі помре, і тоді в тебе знову буде гарна відмовка, щоб і собі померти. Насправді тобі не потрібні відмовки на кшталт того, що тебе покинула дружина й забрала з собою сина, або що Шеррі віддала Богові душу. Коли вона врешті-решт ґиґне, для тебе це буде великою удачею. У своєму горі та з любові до неї...
— Однак, хто каже, що Шеррі помре? — перебив його Товстун. Він вірив, що з допомогою своїх магічних сил зможе її врятувати; власне кажучи, на цьому ґрунтувалася уся його стратегія.
Моріс проігнорував його запитання. Натомість він сказав:
— Чому ти хочеш померти?
— Я не хочу, — відказав Товстун, який і справді вірив у це всім своїм серцем.
— Якби Шеррі не була хвора на рак, ти хотів би з нею жити?
Моріс зачекав, але відповіді не було, передовсім тому, що Товстун був змушений визнати, що ні, не хотів би.
— То чому ж ти хочеш померти? — знову запитав Моріс.
— Що ж, — розгублено відповів Товстун.
— Ти погана людина?
— Ні, — мовив Товстун.
— Хтось каже тобі померти? Якийсь голос? Хтось, хто блимає перед очима повідомленнями «помри»?
— Ні.
— Можливо, твоя матір хотіла, щоб ти помер?
— Як би це сказати. Відколи Глорія...
— До біса Глорію. Хто така Глорія? Ти з нею навіть не переспав. Ти її зовсім не знав. Однак уже готувався померти. Не треба мені лапшу на вуха вішати, — як і зазвичай, Моріс уже зійшов на крик. — Якщо хочеш допомагати людям, їдь в Лос Анджелес — будеш роздавати там їжу у їдальні для бездомних Руху католицьких робітників, або віддавай якомога більше грошей CARE[32]. Нехай людям допомагають професіонали. Ти сам себе обманюєш; обманюєш, що Глорія щось для тебе означала, що як-там-її-ім’я — Шеррі — не помре. Звісно ж, вона помре! Саме тому ти й хочеш до неї переїхати, щоб бути поряд, коли вона помре. Вона хоче потягти тебе за собою в могилу, а ти не проти, щоб вона це зробила; саме це вас і об’єднує. Кожна людина, яка заходить у ці двері, хоче померти. В цьому вся суть психічного розладу. Ти цього не знав? Можеш мені повірити. Як би мені хотілося занурити твою голову під воду й тримати її там, аж поки ти не почнеш боротися за своє життя. А якщо не почнеш, то біс із ним. Шкода, що мені не дозволяють таке робити. Твоя хвора на рак подруга... Вона захворіла навмисне. Рак — це навмисна помилка імунної системи тіла; людина просто вимикає цю систему. Через втрату, втрату когось, кого вона любила. Тепер бачиш, як поширюється смерть? У кожного є ракові клітини, які мандрують туди-сюди по тілу, однак імунна система дає собі з ними раду.
— У неї й справді був друг, який помер, — визнав Товстун.— У нього трапився епілептичний припадок. А її матір померла від раку.
— Отже, Шеррі почувалася винною через смерть її друга та матері. Ти почуваєшся винним через смерть Глорії. Чому б тобі радше не взяти відповідальність за своє життя? Твоє завдання полягає в тому, щоб захистити себе.
— Моє завдання — допомогти Шеррі, — сказав Товстун.
— Покажи мені твій список. І тобі ж буде краще, якщо він у тебе є.
Простягаючи Морісу список з десяти речей, які йому найбільше хотілося б зробити, Товстун мовчки запитував себе, чи в того всі клепки на місці. Звісно, що Шеррі не хотіла померти; вона вперто й хоробро боролася з недугою; вона витерпіла не лише рак, а й хіміотерапію.
— Ти хочеш прогулятися пляжем у Санта-Барбарі,— сказав Моріс, проглядаючи список.— Це пункт номер один.
— Хіба з цим щось не так? — запитав Товстун, немов захищаючись.
— Ні. І? Чому ти цього не зробиш?
— Погляньте на пункт номер два, — мовив Товстун. — Мені потрібно, щоб у цю мить поруч зі мною була вродлива дівчина.
— Візьми з собою Шеррі,— сказав Моріс.
— Вона... — він завагався. Насправді він вже якось просив Шеррі поїхати з ним на пляж у Санта-Барбарі й провести вихідні в одному з розкішних місцевих готелів, розташованих біля самого узбережжя. Вона відповіла, що надто завантажена роботою в церкві.
— Вона не хоче їхати, — відповів Моріс замість нього. — Вона надто зайнята. Цікаво, що саме вона робить?
— Допомагає в церкві.
Вони пильно поглянули один на одного.
— Коли її рак знову перейде в активну фазу, її життя не надто зміниться, — врешті сказав Моріс. — Вона говорить про свою хворобу?
— Так.
— З продавцями в магазинах? З кожним, кого зустрічає?
— Так.
— Гаразд, тоді її життя таки зміниться; їй будуть більше співчувати. І від цього вона почуватиметься краще.
— Якось вона сказала мені... — насилу мовив Товстун. Йому було страшенно важко говорити, що рак — це найкраще, що трапилося з нею у житті. Оскільки тепер...
— Вона може жити на кошти федерального уряду.
— Так, — кивнув Товстун.
— Тож їй більше ніколи не доведеться працювати. Припускаю, що вона й досі отримує ДБД[33], хоч зараз у неї ремісія.
— Саме так, — похмуро сказав Товстун.
— Це їй так не минеться. Вони сконтактують з її лікарем і з’ясують ситуацію. Їй доведеться знайти собі роботу.
— Їй ніколи не знайти роботи,— мовив Товстун із гіркотою в голосі.
— Ти ж ненавидиш цю дівчину,— сказав Моріс.— І, що гірше, ти її не поважаєш. Вона волоцюжка. Вона довела своє шахрайство до рівня мистецтва. І вона розводить тебе, як емоційно, так і фінансово. Ти ж допомагаєш їй грошами? А на додачу вона ще й отримує ДБД. Це справжній рекет, раковий рекет. І спрямований він проти тебе.
Моріс суворо втупився в нього поглядом.
— Ти віриш у Бога? — раптом запитав він.
З цього запитання ви можете зрозуміти, що під час терапевтичних сесій із Морісом Товстун намагався не вдаватися в розпатякування про Бога. Він не мав наміру знову потрапити в Північне відділення.
— У певному сенсі,— сказав Товстун. Однак вже не міг на цьому спинитися; він був просто змушений пояснити детальніше.— У мене власне уявлення про Бога, — додав він. — Воно ґрунтується на моїх... — він завагався, уявляючи пастку, яку створить своїми словами; пастку, що вже наїжачилася колючим дротом. — Думках, — закінчив він речення.
— Для тебе це дражлива тема, чи не так? — спитав Моріс.
Товстун не знав, до чого це все могло призвести, якщо воно взагалі могло до чогось призвести. Наприклад, він не мав доступу до своєї історії хвороби, яка зберігалася в Північному відділенні, і не знав, чи Моріс коли-небудь переглядав ці документи, як, врешті, і того, яку інформацію вони містили.
— Ні, — відказав він.
— Ти віриш у те, що людину створено за образом і подобою Бога? — мовив Моріс.
— Так, — сказав Товстун.
— Хіба тоді не буде образою Бога, якщо ти спробуєш себе вколошкати? — прокричав Моріс, раптово підвищивши голос. — Ти про таке ніколи не думав?
— Думав, — відказав Товстун. — І то чимало.
32
33