Дракон приземлився. Ідеальним таке приземлення не назвеш. Зазвичай під час ідеального приземлення не руйнується цілий ряд будинків. Приземлявся він довго, тож зруйнував велику ділянку міста.
Вимахуючи крилами, він крутив шиєю на усі боки і невлад роздмухував полум’я. Немов плуг, він проїхався полем з уламків деревини та соломи. Вздовж усієї лінії руйнації розпочалися пожежі.
Врешті він вирішив перепочити в кінці утвореної ним борозни, і його уже не було видно під уламками того, що колись звалося витворами архітектури.
Тишу порушували хіба поодинокі вигуки людей, які намагалися якось організувати подачу води відрами з річки, щоб гасити пожежі.
А тоді люди заворушилися.
З повітря Анк-Морпорк, мабуть, був схожим на розбурханий мурашник, де до місця падіння дракона повзли смуги темних постатей.
У кожного була якась зброя.
У когось спис.
У когось меч.
У всіх — одна мета.
— Знаєте що? — сказав Ваймз. — Це буде перший у світі дракон, якого буде вбито демократичним шляхом. Одна людина — одна рана.
— Натовп треба зупинити. Не можна дозволити їм його вбити! — сказала леді Ремкін.
Ваймз кліпав очима.
— Перепрошую? — сказав він.
— Він поранений.
— Леді, але, власне, так і було задумано, хіба ж ні? Ба більше, він просто вирубився, — відповів Ваймз.
— Я хочу сказати, що не можна дозволити їм вбивати його ось так, — сказала леді Ремкін. — Біднятко!
— Що ж тоді робити? — розпитував Ваймз, ледве стримуючись. — Дати йому лікувальну дозу дьогтю чи, може, постелити на печі?
— Це ж якась масова різня!
— Те, що треба!
— Але це ж дракон! Він просто поводився, як і належить драконові! Він би ніколи до такого не дійшов, якби його колись не покинули люди!
Ваймз подумав: ще трішки — і воно би її зжерло, а вона все ще здатна отак мислити.
Він завагався. Мабуть, у цьому й полягає право на власну думку…
Сержант Колон підійшов, переминаючись із ноги на ногу, решта ж, побілівши від почутого, переглядалися між собою.
— Вам краще вже йти, капітане, — сказав він. — То буде криваве вбивство!
Ваймз махнув рукою.
— Наскільки я розумію, — бурмотів капітан, уникаючи пронизливих поглядів Сибіл Ремкін, — він сам напросився.
— Не те щоб зовсім, — відказав Колон. — Це Морква. Він заарештував дракона.
Ваймз принишк.
— Як це заарештував? Ти ж не маєш на увазі те, про що я думаю, чи маєш?
— Все можливо, сер, — невпевнено відповів Колон. — Все можливо. Я бачив, як він стояв там, серед уламків, схопив його за крило та промовив: «Ти попався, друзяко», — сер. І самому не віриться, сер. Сер, справа в тому, що…
— У чому ж?
Сержант знову переминався з ноги на ногу.
— Пам’ятаєте, як ви казали, що в’язнів принижувати не можна, сер…
Морква розмахував перед натовпом важелезною дерев’яною балкою і відганяв людей від дракона: отримавши стусана такою штукою, уже не хотілося нікого вбивати.
— А тепер — слухайте, — сказав Морква, тягнучи балку і притримуючи свій шолом. — Давайте так, щоб мені не доводилося повторювати двічі, домовились?
Ваймз пробивався крізь щільний натовп і дивився на незграбну постать, що стояла на пагорбі з уламків і дракона. Морква повільно обертався на всі боки, тримаючи в руках балку, немов посох. Його погляд можна було порівняти з прожектором маяка. Куди б не світив — усюди люди опускали зброю і ніяковіли.
— Застерігаю вас, — ніяк не змовкав Морква, — що напад на офіцера при виконанні його службових обов’язків — це серйозний злочин. І наступного, хто кине хоч ще один камінь, я так віддухопелю, що мати рідна не впізнає.
У цю ж секунду йому в потилицю, яку, звісно, закривав шолом, прилетів наступний камінь. Посипався шквал насмішок.
— Пусти нас до нього!
— Так, пропусти!
— Ще бракувало, щоб нами варта командувала!
— Quis custodiet custard?[24]
— Ага, скажи йому!
Ваймз притягнув сержанта за бари.
— Йди і знайди нам мотузку. Багато. І найтовстішу. Думаю, що зв’яжемо йому крила і, певне, ротяку затиснемо так, щоб вогнем не плювався.
Колон витріщився на нього.
— Сер, ви серйозно? Ми що, справді його заарештуємо?
— Виконуй!
«Та ж його вже заарештували, — думав він, проштовхуючись крізь натовп. — Як на мене, ліпше, щоб воно втопилося в морі, але ж його заарештували, тому тепер або затримувати, або відпускати».
24
Авторська алюзія на відому фразу латинського поета Ювенала, що перекладається як «Хто вартуватиме варту?». —