Не знаючи, куди він прямує, Ваймз пройшов під ще однією аркою з цільного дерева.
То була їдальня. Там стояв такий стіл, що, сівши вечеряти на інший край столу, ваш візаві опинявся в іншому часовому поясі. Один край столу колонізували срібні підсвічники.
Стіл засервірували на двох персон. Біля кожної з тарілок розгорнулася батарея столових приборів. Давні келихи для вина виблискували у світлі свічок.
Ваймза охопило передчуття чогось жахливого, водночас поряд із ним промайнув шлейф «Зачарування» — найдорожчих парфумів, які можна було знайти Анк-Морпорку.
— А, капітане. Як люб’язно, що ви прийшли.
Ваймз повільно обернувся, наче й не поворушивши ногами.
Леді Ремкін стояла за ним у всій величі своєї краси.
Ваймз, як у тумані, бачив розкішну синю сукню, що переливалася при світлі свічок, густі пасма каштанового волосся, неспокійне личко, яке свідчило, що цілий батальйон вправних живописців і декораторів щойно склали свої риштування і пішли собі, чув ледь чутне поскрипування, яке вказувало, що все під цим простим корсетом піддається тискові, який зазвичай можна віднайти хіба в ядрі великої зорі.
— Я, е-е, — вимовив він. — Якби ви, е-е. Якби ви сказали, е-е. Я б. Гм. Одягнувся більш відповідно, е-е. Краще, гм. Набагато. Е-е.
Вона насувалася на нього, немов блискучий таран.
Наче у сні він дозволив, щоб хтось його ось так всадовив за стіл. Він, мабуть, їв, бо раптом нізвідки з’явилася прислуга, яка приносила страви, начинені іншими стравами, а потім приходила, щоб позбирати тарілки. Час від часу оживав дворецький і наповнював заморськими винами келих за келихом.
Свічки віддавали стільки тепла, що на ньому можна було готувати їжу. Леді Ремкін не змовкала, бідкаючись, як їй, тендітній жінці, важко самотужки господарювати у такому величезному маєтку. Вона також натякала, що комусь прийшов час серйозніше поставитися до свого становища у суспільстві. Кімната зажевріла багряним світлом від променів сонця, що сідало на горизонті, а Ваймзові закрутилося в голові.
Він ще спромігся подумати, що суспільство й саме не знало, звідки йому чекати наступної біди. Про драконів вони не згадували, однак незабаром Ваймз відчув, як щось під столом поклало йому на коліно голову і пустило слину.
За таких обставин Ваймзові було надто важко підтримувати розмову. Він почувався немов на полі бою, оточений ворогами з усіх сторін. Однак вирішив все ж таки здійснити один маневр, який, як він сподівався, витягне його з пастки ворога і допоможе втекти.
— Як думаєте, куди вони полетіли? — запитав він.
— Куди що? — перепитала на мить остовпіла леді Ремкін.
— Ну, дракони. Ну, що я буду вам розповідати. Еррол і його дру… самка.
— Гадаю, це якесь віддалене і скелясте місце, — відповіла леді Ремкін. — Улюблене місце для драконів.
— Але ж воно, себто вона — магічна тварина, — сказав Ваймз. — Що трапиться, коли завершиться дія магії?
Леді Ремкін боязко йому всміхнулася.
— Ну, люди якось навчилися це переживати, — сказала вона.
Вона потягнулася через стіл та взяла його руку.
— Ваші люди гадають, що за вами треба приглядати, — лагідно промовила вона.
— Ага. Справді? — запитав Ваймз.
— Сержант Колон сказав, що ми би з вами поладнали, немов maison en Flambé.[25]
— Що, так і сказав?
— Але це не все, що він мені сказав, — заявила вона. — Як він сказав? О, так: «Це шанс один на мільйон», — сказала леді Ремкін. — І, здається, він додав, «але ж може спрацювати».
Вона всміхнулася до нього.
І тоді до Ваймза дійшло, що вона була неймовірно красивою жінкою, як на свою особливу категорію; мова йшла про ту категорію жінок, що за все його життя хоча б подумали про те, що до нього варто усміхнутися. Вона вже не стане гіршою, але і його теж уже не зміниш. То, може, ось усе зійшлося? Вона, звичайно, не молодшала, але, зрештою, хто молодшає? А ще при ній були стиль, гроші, здоровий глузд та впевненість у собі. Вона — його квиток, до всього, що він не встиг спробувати в цьому житті. Вона відкрила своє серце, і якщо їй дозволити, вона поглине повністю; та жінка була містом.
І коли те місто потрапить в облаву, ти зробиш те, що завжди робив Анк-Морпорк: відчиняєш ворота, впускаєш загарбників, а потім перетворюєш їх на свою власність.
З чого почати? Здається, що вона очікувала якогось кроку.