— По-моєму, ні, — жваво сказав Ноббі. — Я ніколи нічого такого не робив. Ні-хто ніколи ні про що таке не казав, — він пихнув димком. — Хто гасає по дахах, того може спіткати нагла смерть або застуда. Якщо ти не проти, я обираю старий добрий дзвіночок.
— А можна мені?
Ноббі розгубився. Інакше годі пояснити, чому він припустився помилки і мовчки віддав Моркві дзвіночок. Той покрутив його в руках, а тоді підняв над головою і щосили задзеленчав.
— Північ! — волав він. — І все гараааааазд!
Між стінами закрутилося відлуння, яке нарешті придушила важка моторошна тиша. Удалині гавкнули кілька собак. Заплакало немовля.
— Шшшш! — прошипів Ноббі.
— Але ж усе гаразд, хіба ні?
— Це ненадовго, якщо ти й далі калататимеш. Віддай цей клятий дзвін.
— Не розумію! Послухайте, у мене тут книжка, яку дав містер Варнеші…
І він вийняв «Закони і постанови».
— Вперше бачу, — знизав плечима Ноббі. — А зараз припини цей рейвах. Не можна здіймати гармидер. Хтозна, кого він сполохає. Сюди!
Він схопив Моркву за плече і потягнув у провулок.
— А кого? — перепитав Морква, опираючись, поки Ноббі наполегливо штовхав його далі.
— Негідників, — промимрив капрал.
— Але ж ми — Сторожа!
— Атож! І нащо нам сутички?! Пам’ятай, що трапилося з Ґаскіном!
— Я не пам’ятаю! — остаточно розгубився Морква. — Хто такий Ґаскін?
— Це було ще до тебе, — буркнув Ноббі. Він трохи збавив крок, бо втомився. — Бідолаха. Таке могло спіткати кого завгодно, — він зиркнув на Моркву. — Припини, ясно? На нерви діє. Переслідування у місячному сяйві, це ж треба! Здохнути й не жити!
Він сторожко подріботів вулицею. Ноббі й так завжди чимчикував боком, а коли зараз ще й скрадався, то став схожий на кульгавого краба.
— Але ж… У цій книжці…
— Не забивай мені баки своєю книжкою, — гаркнув капрал.
— Але закон… — геть посмутнів Морква.
Договорити він не встиг: сокира, що вилетіла з низеньких дверцят, свиснула в повітрі й відскочила від протилежної стіни. Всередині затріщало дерево і забряжчало скло.
— Ноббі, там бійка! — скинувся Морква.
Той зиркнув на двері.
— Ще б пак. Це ґном’яча кнайпа. Гірше й не придумати. Не потикайся туди, хлопче. Якщо потрапиш в лапи до цих малих поганців, тебе потовчуть на порох. Тримайся за Ноббі, і тоді…
Він схопив Моркву за міцне, мов стовбур дерева, плече. Це було те саме, що намагатися зрушити з місця будівлю.
Морква пополотнів.
— Ґноми п’ють? І затівають бійки?
— Атож. Тільки те й роблять. Та ще й говорять такими словами, якими я б навіть до своєї матусі не звернувся. Краще триматися подалі від цього паскудного збіговиська… Куди лізеш?!
Ні-хто не знає, чому ґноми, потрапивши до великого міста, геть забувають про тихе і розмірене гірське життя. Навіть найбезневиннішим рудокопам щось вдаряє в голову, спонукаючи весь час носити кольчугу і сокиру, перейменовуватися на всіляких Буцатих Галабурд і впиватися до безпросвітного забуття. Може, річ у тім, що вдома вони живуть надто вже тихо і правильно. Відгарувавши сімдесят років на свого батька у шахтному колодязі і потрапивши нарешті до великого міста, юний ґном, мабуть, понад усе хоче добряче хильнути, а потім когось віддухопелити.
Цього разу точилася не просто бійка, а прекрасна ґном’яча битва, в якій зійшлося приблизно сто учасників, поділених на сто п’ятдесят коаліцій. Лунали крики й прокляття, сокири черкали по металевих шоломах під акомпанемент пісні про золото, яку виконувала купка захмелілих ґномів біля вогнища (ще одна їхня народна традиція).
Ноббі налетів на спину Моркви: побачивши все це, той заціпенів від жаху.
— Та тут щовечора так. Послухай старого капрала, не втручайся. Це їхні етнічні обряди абощо. Етнічні обряди треба шанувати.
— Але… Але… — Морква аж затинатися почав. — Це ж мій народ. Певною мірою. Хіба так можна? Що люди подумають?
— Ми думаємо, що це паршиві недоростки. Годі, забираймося!
Але Морква кинувся в самісіньку гущу.
Приклавши долоні до рота, він щось прокричав незнайомою Ноббі мовою. До цієї категорії належали мало не всі мови (зокрема і його рідна), але цього разу йшлося про ґномську.
— Ґр-дузк! Ґр-дузк! ааК’зт езем ке бур’к це цім?[7]
Бійка вщухла. Сотня бороданів роздратовано й ошелешено витріщилися на згорбленого Моркву.
Від його нагрудника відскочив кинутий кимось пощерблений пивний кухоль. Морква нахилився і легко, мов пір’їнку, підняв зухвальця.