Інші лорди їли жайворонків, нафаршированих павичими язиками, а Ветінарі вважав, що склянка кип’яченої води і півскибочки черствого хліба — це вишукано і цілком достатньо.
Знущання та й годі. Здавалося, ніхто не може знайти в нього жодної вади. Бліде, видовжене, мов коняча морда, обличчя дозволяло припустити, що він має схильність до батогів, голок та молодих жінок у підземеллях. Інші лорди могли цим бавитися. Батоги і голки у помірних дозах цілком прийнятні. Але виходило на те, що Патрицій вечорами читає звіти, а за особливих нагод — якщо впевнений, що впорається із навалою емоцій, — грає у шахи.
Він часто вдягав чорне. Аж ніяк не те приголомшливе чорне, яке вбирають висококласні наймані вбивці, а стримане й трохи поношене. Це виказувало людину, яка не хоче вранці гаяти час, вибираючи, що вдягнути. І до речі, ви мали б дуже постаратися, щоб встати раніше за Патриція. Надійніше було взагалі не лягати.
Водночас він мав і сяку-таку репутацію. Під його рукою Анк-Морпорк уперше за тисячу років почав функціонувати. Може, він правив не надто справедливо, законно чи демократично, але дієво. Доглядаючи місто, Ветінарі немовби підстригав кущ у саду: тут хай росте, а оцей зайвий пагін відріжемо. Казали, що Патриція не зачіпає абсолютно ніщо — крім абсолютно всього, дотичного до безпеки міста[11]. І от трапився саме такий випадок…
Він довго стояв біля пошкодженої стіни. Підборіддям стікали краплі дощу й всотувалися в одяг. За спиною крутився Вонс.
Потім довга худа рука із синіми жилами потягнулася до стіни, і кінчики пальців пройшлися по контурах тіней.
Ну, не тіней, а радше відбитків. Обриси були дуже чіткими, а всередині — звичайний цегляний мур. Однак якась сила переплавила древню глину на кераміку, надавши поверхні дзеркального полиску.
Контури окреслювали керамічну композицію: шестеро чоловіків заклякли у спантеличених позах, безладно здійнявши руки, в яких можна було цілком ясно розгледіти ножі та гароти.
Патрицій мовчки дивився на купку попелу під ногами. Декілька шматків перетопленого металу цілком могли бути тією самою зброєю, відбитки якої так виразно вкарбувалися в стіну.
— Гм, — промовив Патрицій.
Капітан Ваймз шанобливо супроводжував його провулком аж до Швидкофортунки і показав перший речовий доказ, від якого не лишилося нічого, крім пороху…
— Тут сліди, сер, — сказав він. — І це якось в голові не вкладається. Вони загострені. Комусь навіть могло б здатися, що це кігті.
Патрицій уважно поглянув на сліди у багнюці. З його виразу обличчя годі було щось зрозуміти.
— Бачу, — врешті-решт сказав він. — І що ви про все це думаєте, капітане?
Про все це капітан щось думав. Чого він тільки не думав за ці досвітні години. Передусім — що народитися на світ — велика помилка.
Коли ж тьмяне світло просочилося навіть у Затінки, а капітан досі був живий і не підсмажений, він по-дурнуватому радісно глянув навколо і побачив оці сліди — поряд, на відстані якогось ярда від себе. Тієї миті він пошкодував, що не п’яний.
— Сер, я знаю, що дракони вимерли багато тисячоліть тому, сер…
— І? — запитав Патрицій, примружившись.
— Сер, а самі вони про це знають? — бовкнув капітан. — Сержант Колон казав, що чув, ніби зашурхотіло щось шкіряне. За мить до… За мить до… За мить до… До нападу.
— Тобто ви вважаєте, що один із драконів — які вимерли, якщо взагалі існували в реальності, а не лише в міфах, — прилетів у місто, сів у цьому провулочку, спалив купку злочинців і полетів геть? Тоді цьому дракону притаманний високий рівень громадянської свідомості.
— Ну, в такому формулюванні…
— Якщо не помиляюся, дракони з легенд були схильними до усамітнення істотами, що уникали людей і мешкали у занедбаній сільській глушині, — продовжував Патрицій. — Навряд чи їх можна зарахувати до урбаністичної фауни.
— Звісно, сер, — сказав капітан.
Він не став зауважувати, що не треба вирушати на пошуки занедбаної глушини аж у село — Затінки цілком відповідали цьому опису.
— До того ж хтось мав би його побачити, згодні? — додав лорд Ветінарі.
— Крім оцих людей, сер? — уточнив Ваймз, кивнувши на стіну зі страхітливим орнаментом.
— На мою думку, йдеться про якісь їхні сутички, — підсумував Патрицій. — Можливо, банда суперників найняла чарівника. Невеличкий місцевий конфлікт.
— Чи не пов’язано це з тими чудернацькими крадіжками, сер? — подав голос Вонс.
11
І мімів. Дивний об’єкт ненависті, але що маємо, те маємо. Намагаючись знайти поціновувачів свого хисту між потрісканих анк-морпоркських стін, будь-який власник вибіленого обличчя і мішкуватих штанів дуже швидко опинявся в ямі зі скорпіонами. Одну зі стін оздоблювала порада: «Вчися говорити словами».