Патрицій завжди казав, що людська природа чудова. Достатньо лише зрозуміти, де які важелі.
Щодо цієї справи з драконом він мав недобре передчуття. Якщо десь-колись існувала істота без помітних важелів, то це був саме дракон. Треба було вирішити цю проблему.
Патрицій не вірив у марну жорстокість.[12] Не вірив у безглузду помсту. Але дуже вірив у те, що проблеми треба вирішувати.
На диво, так само думав і капітан Ваймз. Виявилося, що йому не до вподоби, коли громадян — нехай навіть у Затінках — перетворюють на керамічну поливу.
І це, можна сказати, зробили у присутності Сторожі. Немовби Сторожа не мала жодного значення. Така собі зайва дрібничка. Оце ятрило найбільше.
Звісно, це була правда. І від цього ставало лише гірше.
А ще більше його сердив той факт, що він не виконував накази. Злетів із колії. Але у нижній шухляді його старезного стола під купою порожніх пляшок лежав гіпсовий зліпок. Ваймз відчував на собі погляд крізь три дерев’яні дошки.
Він сам не розумів, що на нього найшло. І зараз хотів піти ще далі.
Ваймз озирнув свої, так би мовити, війська. Він наказав двом старшим підлеглим прийти у простому одязі. Сержант Колон, який все життя ходив у формі, зараз стояв перед ним червоний і задихався у костюмі, в якому відвідував похорони. Що ж до Ноббі…
— Що складного у слові «простий»? — запитав капітан Ваймз.
— Я в це перевдягаюся після роботи, шефе, — ображено сказав Ноббі.
— Сер, — поправив сержант Колон.
— А в мене і мова зараз проста, — пояснив Ноббі. — Ініціативний підхід до завдання.
Ваймз повільно обійшов капрала.
— І коли ви в цьому простому одязі, бабусі не падають непритомні і хлопці не бігають за вами по вулиці?
Ноббі ніяково переступив з ноги на ногу. Коли йшлося про іронію, він почувався незручно.
— Ні, сер, шефе. Це останній крик моди. Стиль.
Загалом він сказав правду. В Анку зараз були дуже популярні великі капелюхи з перами, маніжки, камзоли з розрізами, обшиті золотою тасьмою, яскраві панталони і чоботи з вигадливими острогами. На думку Ваймза, проблема полягала в тому, що більшість модників ще й мали куди все це нап’ясти, а про хирляве тіло капрала Ноббса можна було хіба що сказати, що десь там воно є.
Може, вийшло і на краще. Врешті-решт, побачивши Ноббі, ніхто б ніколи не подумав, що це людина зі Сторожі, яка намагається здаватися непомітною.
Ваймз раптом усвідомив, що геть нічого не знає про Ноббса поза межами служби, і навіть не зміг пригадати, де той мешкає.
Він впродовж усіх цих років був знайомий із ним, але аж тепер збагнув, що у своєму таємному приватному житті капрал Ноббс був таким собі павичем. Щоправда, маленьким павичем. А ще цього павича, мабуть, частенько били чимось важким. Але все одно йшлося саме про павича. Зараз це стало очевидним, а сам Ваймз нізащо б не здогадався.
Він знову зосередився на нагальній справі.
— Сьогодні ви двоє, — звернувся він до Ноббса і Колона, — маєте ненав’язливо або нав’язливо — у вашому випадку, капрале, — крутитися між людьми, щоб… гм… виявити щось незвичне.
— Що саме незвичне? — запитав сержант.
Ваймз помовчав. Він і сам не знав.
— Усе, пов’язане зі справою.
— А, ясно, — з розумінням кивнув сержант. — Пов’язане зі справою.
Запала ніякова мовчанка.
— Може, люди бачили щось химерне, — пояснив капітан. — Якісь незбагненні пожежі. Сліди. Ну, розумієте, ознаки присутності драконів, — у відчаї докинув він.
— Тобто, наприклад, купи золота, на яких вони сплять? — уточнив сержант.
— Або незайманих дівиць, прикутих ланцюгами до скель, — проникливо додав Ноббі.
— Бачу, ви добре розумієте, що до чого, — зітхнув Ваймз. — Просто зробіть усе можливе.
— А коли ми оце крутитимемося між людей, — обережно почав сержант Колон, — це передбачатиме кнайпи, напої і таке інше, правда?
— Певною мірою, — відповів Ваймз.
— Он як, — радісно сказав сержант.
— Помірно.
— Саме так, сер.
— І вашим коштом.
— Ой.
— А ще, поки ви не пішли, скажіть, кого можна розпитати про драконів? В кого можна дізнатися більше, крім того, що вони сплять на золоті і люблять молодих жінок?