Вгорі, на висоті п’ятисот футів, у небо здійнявся стовп біло-блакитного полум’я, яке аж гуло.
— Це просто неможливо! Він би сам собі рота спалив!
Леді Ремкін стояла поряд, опустивши щелепу. Позаду у своїх сажах вищали й ревли дракончики.
Велетень розвернувся і стрімголов кинувся вниз, знову метнувши полум’я. На дахах миттю зайнялися жовті вогники. Усе сталося так тихо й елегантно, що Ваймз аж за кілька секунд збагнув: горить кілька будинків.
— Отакої! Він маневрує завдяки висхідним потокам гарячого повітря — для цього йому й потрібен вогонь! — леді Ремкін поглянула на Ваймза. Її очі сяяли шаленим ентузіазмом. — Цілком можливо, що такого ні-хто не бачив впродовж багатьох століть, розумієте?
— Атож. Якийсь паскудний крилатий алігатор палить моє місто! — крикнув у відповідь Ваймз.
— Десь мала зберегтися їхня колонія, — правила своє леді Ремкін, не слухаючи його. — Стільки часу минуло, відколи вони зникли! Де він живе, як ви гадаєте?
Ваймз не знав, але присягнувся собі, що обов’язково це з’ясує. А потім прийде у це кубло і влаштує дуже серйозну розмову.
— Одне яйце… — прошепотіла драконниця. — Якби мені до рук потрапило бодай одне яйце…
Капітан ошелешено витріщився на неї. Йому спало на думку, що з них двох він, можливо, поганий герой.
Вдалині полум’я охопило ще одну будівлю.
— Як далеко могли літати ці істоти? — запитав він, дуже повільно й чітко вимовляючи кожне слово, немовби звертаючись до дитини.
— У них дуже чітке усвідомлення власної території, — пробурмотіла її світлість. — За легендами…
— Ближче до суті, міледі, — роздратовано кинув він, збагнувши, що зараз пролунає ще одна лекція.
— Не дуже далеко, — відповіла вона, трохи розгубившись.
— Дякую, мем. Ви дуже допомогли, — буркнув Ваймз.
І побіг.
Десь у місті. На цілі милі навколо не було нічого, крім полів і болота. Він мав мешкати десь у місті.
Сандалії ляскали про бруківці. Він шалено гнав вулицями. Десь у місті! Звісно ж, цілковита нісенітниця. Абсолютно неможлива. Він такого не заслужив. «Цей дракон міг прилетіти в будь-яке місто світу, але чомусь обрав саме моє…» — подумав Ваймз.
Коли він примчав до річки, дракон уже зник. Однак над вулицями колихався дим, і люди утворили декілька живих ланцюгів, передаючи з рук у руки відра до підпалених будинків.[14]
Справу дуже ускладнювали натовпи, що заполонили вулиці: люди виносили свої речі. Майже всі будівлі мали дерев’яні стіни й солом’яні стріхи, тож ніхто не хотів сидіти всередині, ризикуючи згоріти.
З іншого боку, насправді небезпека була мізерною. На диво мізерною, якщо подумати.
Цими днями Ваймз почав тихцем носити зі собою записник, де нотував усі завдані збитки: цей процес сам собою наче трохи впорядковував світ.
«Обйєкт: каретник, один (належав тихому й не-помітному під-приємцеві, в якого перед очима згорів новий екіпаж).
Обйєкт: овочева крам-ничка, одна (зпалена ювелірно точно)».
Капітан замислився. Одного разу він купив там яблука. Що в тому місці могло розлютити дракона?
«Але дракон дуже обачний, — розмірковував далі Ваймз, прямуючи до штабу. — Не зачепив жодної лісопильні, скирти, солом’яної стріхи чи гасового резервуара і спромігся добряче всіх налякати, не завдавши місту справжньої шкоди».
Він штовхнув двері. Промені вранішнього сонця світили крізь важкі хмари диму. Тут був його дім. Не в тій голій комірчині над свічкарнею у Віксонівському провулку, де він спав, а в цій огидній бурій кімнаті, де пахло невичищеним комином, люлькою сержанта Колона, загадковою особистою проблемою Ноббі, а останнім часом ще й мастикою для полірування обладунків Моркви. Майже домашній затишок.
Тут ні-кого не було. Ваймз не дуже здивувався. Дошкандибавши до свого робочого місця, він влаштувався у кріслі (цю подушку бридливо викинув би з-під себе навіть собака, не здатний дотерпіти до вигулу), натягнув шолом на очі і спробував поміркувати.
Поспіх не мав сенсу. Лишивши по собі дим і сум’яття, дракон зник так само раптово, як з’явився. Незабаром виникне новий привід поквапитися, але передусім варто зрозуміти, куди кидатися…
Він із самого початку мав рацію. «Болотяна пташина» — аякже! Але де розпочати пошуки цього клятого величезного дракона в місті з мільйонним населенням?
Ваймз усвідомив, що права рука — діючи цілком самостійно — потягнула на себе нижню шухляду, а три пальці, виконуючи ретельно засвоєні накази глибинних структур мозку, взяли пляшку. Одну з тих, що самі себе спустошували. Логіка підказувала йому, що часом він сам приступав до нової пляшки, зривав печатку і переливав собі в горло бурштинову рідину. Але пригадати цього капітан не міг. Скидалося на те, що йому від самого початку траплялися на третину порожні пляшки…
14
Зважаючи на численні скарги, Патрицій минулого року оголосив Гільдію пожежників поза межами закону. Ідея полягала в тому, що, уклавши угоду з Гільдією, ви оплачували захист свого будинку від вогню. На жаль, одразу пробуджувався традиційний анк-морпоркський дух: пожежники групами навідувалися у будинки клієнтів, на повний голос обмінюючись зауваженнями, як‑от: «Здається, тут все дуже легкозаймисте» або «Мабуть, від одного недбало кинутого сірника вмить спалахне феєрверк. Розумієте, про що я?».