Кажуть, що боги граються долями людей. Але що це за ігри, навіщо вони, кого беруть за пішаків, у чому полягає гра і які правила — хтозна?
Краще про це не думати.
Розкотився грім…
І випало шість.
А зараз ненадовго полишимо мряковиті вулиці Анк-Морпорка. В об’єктиві — ранковий туманець над Диском. Потім камера наближається до юнака, що прямує до міста з наївною щирістю і невинними помислами айсберга, який дрейфує до великого судноплавного шляху.
Молодого подорожнього звати Морква — не через волосся (яке його батько завжди коротко стриг з міркувань Охорони Здоров’я), а через будову тіла.
Такої конусоподібної форми юнакам надає пристойне життя, здорове харчування і чисте гірське повітря, від якого аж легені розпирає. Коли Морква намагається поворухнути м’язами плечей, то спершу мають посунутися інші м’язи, щоб звільнити місце.
А ще він має при собі меч, отриманий за таємничих обставин. За неймовірно таємничих обставин. Дивно, але нічого аж такого надзвичайного в цьому мечі немає. Він не чарівний. Не наділений іменем. І коли ви ним вимахуєте, то здобуваєте не почуття сили, а мозолі. Здається, його так часто використовували, що стесалося геть усе, крім первинної суті меча: лишився видовжений шмат металу з дуже гострими краями. І його поверхню не вкривали пророцтва.
Між іншим, такі речі нечасто трапляються.
Розкотився грім.
Канави тихенько заклекотіли. Потічки підхопили тих, кому цієї ночі не пощастило (дехто ще борсався, здобуваючись на кволий вигук).
Коли на заваді стало повалене тіло капітана Ваймза, вода розділилася на два струмки. Ваймз розплющив очі. Він пережив мить тупої рівноваги, а потім його, мов лопатою по голові, вдарило спогадами.
Для Сторожі день видався поганий. Перш за все, ховали Герберта Ґаскіна. Він порушив одне з фундаментальних правил служби. Правило належало до тих, які всіляким Ґаскінам не випадає порушити двічі. От його й зарили у розкислу від дощу землю, по труні барабанили краплі, і ні-хто не прийшов його оплакати, крім трьох вцілілих товаришів з Нічної сторожі — найбільш зневаженої спільноти в цілому місті.
Сержант Колон плакав. Бідолаха Ґаскін.
«Бідолаха Ваймз», — подумав Ваймз.
Бідолаха Ваймз. У канаві. Але тут він і починав.
Бідолаха Ваймз, лежить і дивиться, як повз нього драглистим потоком тягнеться вміст канави. «Мабуть, у бідолахи Ґаскіна і то перед очима щось краще», — подумав він.
Шо воно таке… Після похорону він напився. Ні, якесь інше слово, теж з «на». Нарізався, от. Річ у тім, що світ кривився і корчився, мовби крізь мутне скло, і все складалося докупи й прояснювалося, лише якщо дивитися крізь дно пляшки.
І ще щось… Що ж?
А, от! Ніч. Час варти. Але вже не для бідолахи Ґаскіна. Треба знайти нового хлопця. Втім, новий хлопець і так мав прийти, хіба ні? Якийсь селюк із прилук. Лист… Дубина з-під тину…
Ваймз припинив борсатися і знову впав у канаву, що й далі клекотала.
Вгорі іскрилися й блимали літери, зрошені дощем.
Морква так вибуяв не лише на свіжому гірському повітрі. Мабуть, йому допомогла ще й робота у ґномовій золотій шахті, де він по дванадцять годин на день витягував на поверхню вагонетки.
Він трохи сутулився. Ну, тут допомогла робота у золотій шахті на ґномів, які вважали, що п’ять футів — оптимальна висота склепіння.
Морква завжди знав, що не такий, як усі. Наприклад, частіше битий.
А потім одного дня прийшов батько і мав з ним розмову (втім, не так із ним, як із його поясом). Він сказав, що хоч Морква завжди вважав себе ґномом, насправді це не так. Коли тобі шістнадцять, і раптом виявляється, що ти не того виду, це страшно.
— Синку, ми не хотіли раніше тобі казати. Гадали, що ти переростеш.
— Що я мав перерости? — запитав Морква.
— Зростання. Але зараз твоя матір вважає… Ну, ми обоє вважаємо, що час тобі піти до твого народу. Нечесно тримати тебе тут, в темряві й тісняві, далеко від рівних тобі, — батько почав термосити розхитану заклепку шолома — певна ознака, що йому неспокійно. — Гм, — додав він.
— Але ви і є мій народ! — в розпачі сказав Морква.
— Правду мовлячи, так, — відповів батько. — Але мовлячи іншу правду — набагато правдивішу — ні. Розумієш, генетика і всяке таке. Отже, тобі було б дуже корисно піти й подивитися світ.
— Що, назавжди піти?
— Та ні! Ні. Звісно, ні. Навідуй нас, коли забажаєш. Але, ну, коли хлопчина твого віку застряг тут… Це неправильно. Ти знаєш. Про що я. Ти вже не малий. Тобі майже постійно доводиться повзати на колінах. Так не можна.
— А який народ мій? — запитав ошелешений Морква.
Старий ґном важко зітхнув.
— Ти людина, — відповів він.
— Що, як містер Варнеші? — Містер Варнеші щотижня видирався гірськими дорогами на запряженому волами возі й обмінював усілякий крам на золото. — Той один із Високого народу?
— Хлопче, твій зріст — шість футів шість дюймів. — А його — лише п’ять, — ґном знову смикнув заклепку. — Сам бачиш.
— Так, але… Може, я просто надто високий для свого зросту? — запитав Морква, відчайдушно шукаючи виходу. — Врешті-решт, якщо бувають низенькі люди, чому не може бути високих ґномів?
Батько заспокійливо поплескав його по ногах.
— Синку, ти маєш прийняти правду. На поверхні тобі буде набагато краще. Твоя кров кличе тебе туди. І дах там не такий низький.
«На небо ти головою не натикатимешся», — подумки додав він.
— Стривай, — і на ясне чоло Моркви лягла тінь розумових зусиль. — Ти ґном, правда? І мама теж. Тому і я маю бути ґномом. Від правди не втечеш.
Ґном зітхнув. Він сподівався поки що оминути цю тему і обережно підібратися до неї, можливо, за кілька місяців, але часу не лишилося.
— Сідай, хлопче, — сказав він.
Той сів.
— Річ у тім, — пригнічено розпочав ґном, коли велике щире обличчя хлопця було вже не так високо вгорі, — що ми знайшли тебе в лісі. Ти повзав край дороги… Гм, — рипнула розхитана заклепка. — Бач, — правив далі він, — там були вози. І вони, так би мовити, горіли. І там лежали мертві люди. Гм, так. Дуже мертві. Це все розбійники. Люта зима видалася, і хто тільки не вештався пагорбами… Ну, ми, звісно, взяли тебе під землю. А потім, ну, довго не приходило тепло, як я вже сказав. І твоя мама звикла до тебе, а ми, ну, так і не попросили Варнеші, аби він розпитав, чий ти міг бути. Такі справи.
Морква вислухав цю оповідь спокійно — передусім тому, що майже нічого не зрозумів. Крім того, він не бачив нічого незвичного в тому, щоб немовля знайшли в лісі. Наскільки він знав, діти саме так і з’являлися. До настання статевої зрілості[3] ґнома вважають надто юним, аби пояснювати йому[4] тонкощі процесу.
— Гаразд, тату, — сказав він, нахиляючись ближче до ґномового вуха. — Але знаєш, ми з Мінті Скелегупкою… Ну, Мінті дуже гарна, тату, і має таку м’яку бороду, ніби… Ніби щось дуже м’яке. І ми ладнаємо, і…
— Так, — холодно відповів ґном. — Знаю. Її батько перекинувся зі мною словом.
«І матір перекинулася словом з твоєю матір’ю. А потім зі мною, — подумки додав він. — Кидалися й кидалися словами».
— Річ не в тім, що ти їм не подобаєшся. Ти порядний хлопець і добре працюєш. З тебе був би гарний зять. Аж четверо гарних зятів. Саме в цьому проблема. Та й взагалі їй лише шістдесят. Це неправильно. Так не можна.
Ґном чув про дітей, вихованих вовчими зграями. Зараз він думав про те, чи доводилося ватажкам знаходити раду на такі мудровані ситуації. Може, вожак відводив це дитинча на тиху галявину й казав: «Слухай, синку, тобі, мабуть, цікаво, чому ти не такий пухнастий, як усі…».
Він радився про це з Варнеші, надійним добрим чоловіком. Звісно, він і батька його знав. І діда, якщо вже згадувати. Здавалося, люди якось швидко мруть — мабуть, виснажуються, бо доводиться надто високо качати кров.
— Королю[5], твоя правда. Це проблема, — сказав старий, коли вони випили по ковточку спиртного на лавці біля шахти № 2.
4
Для називання ґномів чоловічої та жіночої статі вони можуть між собою використовувати займенник «він». Всі ґноми носять бороди і приблизно дванадцять шарів одягу. Стать необов’язкова.