— Праща? — поцікавився Морква, шанобливо її оглянувши.
Варнеші пояснив, що ні.
— Це як риб’яча луска? — запитав хлопець, не знаючи, що й подумати.
— Ні. Це для битви, — промимрив Варнеші. — Воно має весь час бути на тобі. Ну, щоб захистити життєво важливий орган.
Морква спробував його натягнути.
— Воно трохи замале, містере Варнеші.
— Бо його не на голові треба носити, — старий пояснив ще трохи. Морква відчував дедалі сильніше спантеличення, а врешті-решт і страх. — Мій прадід часто казав, що якби не воно, мене б тут зараз не було.
— Що він цим хотів сказати?
Варнеші декілька разів відкрив і закрив рота.
— Не знаю, — врешті-решт безпорадно зізнався він.
Хоч би там як, а та соромітна штукенція опинилася в Моркви на дні заплічної торби. Ґноми на такому геть не розуміються. Ця моторошна захисна облада належала до такого ж далекого і чужого світу, як зворотний бік місяця.
Містер Варнеші подарував іще дещо: маленьку, але дуже грубу книжечку у шкіряній обкладинці, що за ці роки встигла задубіти.
«Закони і постанови міст Анк і Морпорк» — так називалася книжка.
— Це теж належало моєму прадідові. Щоб служити у Сторожі, ти повинен знати всі закони, інакше не станеш хорошим офіцером, — повчально сказав містер Варнеші.
Може, йому варто було взяти до уваги, що протягом цілого життя Моркві нічого не казали, крім правди, і всі вказівки він мав розуміти буквально. Отож зараз він шанобливо прийняв книжку. Якщо вже він збирався до Сторожі, йому й на думку не спало б стати поганим офіцером.
Він подолав шлях у п’ятсот миль. На диво, його не спіткали жодні пригоди. Якщо в героя сажень зросту і мало не сажень у плечах, то пригоди його часто оминають. Під час подорожі якісь люди вистрибують з-за скель, а тоді кажуть: «Ой. Вибачте. Сплутав вас зі знайомим».
Майже всю дорогу він читав.
А зараз попереду розкинувся Анк-Морпорк.
Місто трохи його розчарувало. Він думав, що побачить, як височіють білі вежі, а на них майорять знамена. Але Анк-Морпорк аж ніяк не пнувся до неба. Він радше зачаївся, припавши до землі, немовби побоюючись, що його вкрадуть. І прапорами він не вимахував.
На воротах стояв гвардієць. Його захищала кольчуга, а те, на що він спирався, було списом. Гвардієць, не інакше.
Морква привітався і подав йому листа. Той витріщився на папірець.
— Гм? — врешті-решт промовив він.
— Гадаю, мені потрібен Люпін Тільда Секр Ве-О.
— Що таке «Ве-О»? — недовірливо перепитав гвардієць.
Морква і сам про це думав.
— Може, «вельми оперативно»?
— Не знаю я ніяких Свекрів. Тобі до капітана Ваймза з Нічної сторожі.
— І де його штаб? — ввічливо запитав Морква.
— О цій порі він, мабуть, сидить у «Виноградному гроні» на Простецькій вулиці, — відповів гвардієць, озирнувши Моркву з голови до ніг. — Що, до Сторожі записуєшся?
— Так. Сподіваюся, мене визнають достойним.
Гвардієць подивився на нього поглядом, який можна описати як стародавній. Може, навіть викопний — десь доби неоліту.
— Що ти накоїв?
— Перепрошую?
— Ти мав щось зробити, — пояснив гвардієць.
— Мій батько написав листа, — гордо сказав Морква. — Я доброволець.
— Бодай би я згорів.
Знову настала ніч. А за моторошними воротами…
— Чи належним чином обертаються Колеса тортур? — запитав Верховний гросмейстер.
Просвітлене братство зачовгало ногами.
— Брате Дозорцю? — звернувся до нього гросмейстер.
— Не моя це справа, крутити Колеса тортур, — пробубонів брат Дозорець, — не я їх повинен крутити, а брат Тинькар.
— А от і ні, хай йому грець! — спалахнув Тинькар. — Я повинен змащувати лоєм вісь Всесвітнього лимона. Ти завжди казав, що це моя робота…
Верховний гросмейстер зітхнув під своїм каптуром. Розпочалася нова сварка. І з цього брухту він повинен був викувати епоху просвітлення?
— Ви можете замовкнути? — гаркнув він. — Насправді нам сьогодні не потрібні Колеса тортур. Припиніть негайно, ви двоє. Браття, чи принесли ви те, що вам було наказано?
Усі щось забурмотіли.
— Складайте у Заклинальне коло, — наказав Верховний гросмейстер.
Він наказував принести магічні артефакти, а вони назбирали якогось сміття. Хіба що брат Загребун приніс щось путнє — здається, вівтарну оздобу (краще було не запитувати, звідки він її узяв). Верховний гросмейстер підійшов ближче і перегорнув ногою якусь ламань із тієї купи.
— Що це таке?
— Амулет, — пробелькотів брат Клозетник. — Дуже потужний. Купив його в одного дядька. З гарантією. Захищає від крокодилячих укусів.
— Упевнений, що тобі самому він не знадобиться? — запитав Верховний гросмейстер.
Братство догідливо захихотіло.
— Ану тихіше! — зиркнув на них Верховний гросмейстер. — Я сказав принести магічні речі, а не дешеві брязкальця і сміття! Це місто аж розпирає від магії, а ви що притягнули?! — він нахилився над цим звалищем. — Хтось може мені пояснити, що це таке?
— Камені, — боязко сказав брат Тинькар.
— Сам бачу. Що в них магічного?
Брат Тинькар затрусився.
— Вони діркуваті, Верховний гросмейстере. Усі знають: якщо в камені дірка, він чарівний.
Верховний гросмейстер повернувся на своє місце і високо здійняв руки.
— Ну, гаразд. Воля ваша, — втомлено сказав він. — Як буде, так і буде. Хай прилітає дракон у шість дюймів завдовжки — ми всі знатимемо, чому так сталося. Адже ми знатимемо, правда, брате Тинькарю. Брате Тинькарю? Вибач, я не почув твоєї відповіді. Брате Тинькарю?
— Я сказав «так», Верховний гросмейстере, — прошепотів брат Тинькар.
— Чудово. Отже, ми це з’ясували, — Верховний гросмейстер узяв книжку. — А зараз, якщо ми всі готові…
— Ммм, — брат Дозорець боязко здійняв руку. — До чого ми готові, Верховний гросмейстере?
— До заклинання, звісно ж. Це ж треба! Мені здавалося…
— Але ви не пояснили нам, що саме треба робити, Верховний гросмейстере, — проскиглив брат Дозорець.
Гросмейстер замислився. Вони сказали правду, але він не хотів цього визнавати.
— Це ж очевидно, — сказав він. — Ви повинні зосередити свою увагу. Думати лише про драконів, — пояснив він. — Кожен із вас.
— І все? — запитав брат Придверник.
— Так.
— Хіба ми не повинні співати містичні струни абощо?
Верховний гросмейстер витріщився на нього. Брат Придверник намагався витримати його погляд, гордо кидаючи виклик пригніченню, — наскільки це було можливо для безіменної постаті в чорному балахоні. Він що, дарма вступив у таємне товариство? Невже йому не дозволять співати містичні руни?
— Якщо хочеш, співай, — сказав Верховний гросмейстер. — А зараз ви повинні… Ну, що там, брате Клозетнику?
Коротун опустив руку.
— А я не знаю жодних містичних струн, Верховний гросмейстере. І я не мастак співати…
— Гм!
І він розгорнув книжку.
Дивно, але після багатьох сторінок благочестивої маячні виявилося, що саме собою заклинання — це одне коротке речення. Не гімн, не коротка поезія, а просте нагромадження безглуздих складів. Де Малахіт писав, що вони спонукають до інтерференції між хвилями реальності, але старий пришелепуватий дурень, мабуть, сам все це й понавигадував. У цьому й полягала проблема чарівників: вони ставили собі за мету зробити так, аби все здавалося складним. Насправді ж потрібна була лише воля, а браття мали її донесхочу. Так, обмежену і злостиву, наскрізь отруєну жовчю, але все одно по-своєму сильну…
Цього разу вони не вдаватимуться ні до чого вигадливого. Нехай це буде щось звичайне…
Браття навколо співали те, що кожен із них — за мірою свого розуміння — вважав містичним. Загалом складалося непогане враження, якщо не дослухатися до слів.
Слова… А, справді…
Верховний гросмейстер глянув на сторінку і прочитав їх вголос. Нічого не змінилося. Він кліпнув очима.