— Буду вдячний, якщо повернеш мій одяг.
Дівчина спалахнула від нагадування про її витівку. Узявши свої речі, вилізла на піч і, засмикнувши ширму, почала переодягатися. Вона майже фізично відчувала стіну, що виростала поміж ними. Сама у всьому винна, навіть якби хотіла — звинуватити немає кого. Єдине, що спало на думку, це вияснити ситуацію прямо.
Аріяна зіскочила вниз, склала речі Іллі на місце і, присівши навпроти нього, просто спитала:
— Тепер ти мені не допоможеш?
— Чому ти так вирішила?
— Ну, я стільки дурниць накоїла, не послухалася тебе. А ти і раніше мені не вірив, чого ж тепер очікувати?
— Я вже казав, що слів на вітер не кидаю.
— Тоді...
— Нажаль, я сам не в змозі тобі допомогти. Нам треба почекати одну особу.
— І коли ця особа прийде?
— Точно сказати не можу. Вона завжди з’являється і щезає несподівано.
— Але швидко, так?
Ілля сумно посміхнувся.
— Якщо пощастить, через кілька днів.
— Кілька днів??? А... Твоя бабуся! Відведи мене до неї!
— Про неї я й кажу.
В грудях у Аріяни защеміло. Вона кілька разів глибоко зітхнула, намагаючись приборкати сльози, що рвалися на волю. Кілька днів...
Дівчина мовчки піднялася і, вийшовши назовні, присіла на сходинках. Хатинка вже розвернулася, колодязь невинно красувався в променях заходу сонця.
Стільки бід через дурну цікавість! Вона ткнулася обличчям в коліна і застигла. А якщо вона не повернеться? Ніколи?
— Завтра я можу взяти тебе в селище, якщо обіцяєш слухатися і не нариватися на неприємності.
Ілля сидів двома сходинками вище, милуючись заходом. Сонце золотило його русяве волосся, яке так і хотілося зачесати – зовсім неслухняне.
Аріяна зніяковіло посміхнулася. Може, з ранку їй не буде задуватися все таким безнадійним?
Розділ 5
— Ось, приміряй.
Ілля простягнув Аріяні чудернацькі сережки зі звисаючими різнокольоровими камінцями.
— Дякую, але в мене вуха не проколоті.
— Що значить — вуха не проколоті?
— Я ж кажу, що сережки не ношу. Це ж сережки?
— Звичайно. Зачепи їх зверху за вуха.
Він простягнув їй прикраси з таким виглядом, ніби Аріяна трохи божевільна.
— Це місцевий звичай?
— Давай-давай, менше говори, більше роби.
Аріяна акуратно одягнула прикраси. Камінці одразу ж заплуталися в розпущеному волоссі.
— Заплети косу.
— Тобі не здається, що ти перегинаєш палицю?
— Якщо хочеш відправитися зі мною, не сперечайся. Тут з розпущеним волоссям ходять тільки відьми.
— А якщо волосся коротке?
— В якому розумінні?
— Якщо стрижка?
Ілля дивився на Аріяну нерозуміючим поглядом.
— Що, місцеві дівчата не носять коротке волосся?
— Дівчата?
— Все зрозуміло.
Аріяна, врешті виплутавши сережки із волосся, почала плести косу. Страшно подумати, як відреагував би Ілля під час їхньої першої зустрічі, якщо б неї була коротка стрижка.
Ілля підійшов і поправив сережки так, що вони практично закрили вуха.
— Не розумію, яка різниця, чи заплетене волосся, якщо мій одяг просто кричить, що я не місцева.
— Цю проблему ми вирішимо пізніше.
Остання фраза прозвучала якось незвично. Ніби запізніла луна. Ілля стояв поряд і посміхався.
— Бачу, все гаразд.
Аріяна повільно підняла руку і помацала сережки.
— Це... мікро-перекладач?
— Не знаю, що таке мікро-перекладач, але з допомогою ось цієї бузкової намистинки ти зможеш розуміти, що говорять навколишні.
— Значить, ось що ти робив вчора вечором, так довго не лягав спати.
— Потрібно було придумати, як прилаштувати багатомовний камінь, щоб він не викликав підозру. Думаю, сережки — не найгірша ідея. Тільки бузкові намистинки необхідно вкласти у вуха, так контакт краще.
— Звідкіля це в тебе?
— Звідкіля ти допитлива така? Знаєш, що стає з тими, хто пхає носа не в свою справу? — Ілля лукаво посміхнувся. — Вони працюють в обидва боки. З їх допомогою я вивчив мову Чужинців. Ну, ми, здається, готові, пора виходити.
Аріяна крокувала слідом за Іллею, побрязкуючи прикрасами на вухах, і згадувала сьогоднішній ранок. Піднявшись рано, прогулювалася з Малюком, щоб він міг знайти собі щось їстівне. Потім снідала разом з хлопцем. На диво, їжа була смачною, просто кашу потрібно їсти теплою і додати трохи масла зі сіллю. Про вчорашню витівку Ілля не згадував, за що дівчина була йому глибоко вдячна. Якийсь час зайняли збори. А зараз ось вони йдуть в селище.
— Розкажи мені трохи про те місце, куди ми прямуємо. Тільки по вашому, щоб я звикла.
— Селище називається Живиця, тому що стоїть на березі однойменної річки. Зовсім звичайне, нічим не примітне.
— Для мене тут все незвичне.
— Сама побачиш. Правда, в цьому сезоні в Живиці проходить Свято весни.
— Ось бачиш, а кажеш — нічого особливого. А що це за свято таке?
— Обережно, гілка… В нього кілька значень. По-перше — торгівля. Проходить, зазвичай, на протязі кількох тижнів. В цей час організовуються базари і різноманітні ярмарки. Люди з’їжджаються цілими родинами зі усієї округи, живуть тут весь цей час, торгують, знайомляться, обмінюються. А вечорами — весняні заручення і вінчання. Це — по-друге.
— ?
— Бачиш, спілкування з людьми з інших місць в нас доволі непроста річ, відстані неабиякі. А створювати пари тільки всередині громади — сама розумієш. Тому Свято Весни використовується для знайомства молодих людей і, як наслідок, створення нових сімей. Честь проводити свято в новому сезоні має те селище, в котрому найбільша кількість хлопців і дівчат, заручених в минулих сезонах, збираються вінчатися.
— Незвичайний спосіб вирішення проблеми.
— Але дієвий. Власне, тому я ризикнув взяти тебе із собою. Зараз навколо тиняється навколо купа незнайомих людей, ти не будеш привертати увагу.
— Дуже сумнівно.
Аріяна кивнула на свій одяг.
— Про це можеш не турбуватися.
— Як скажеш. І що, пару днів вистарчає, щоб визначити, чи хочеш ти прожити з людиною все життя?
— Інколи мені здається, що ти трохи того. Чому кілька днів? Заручини — ще не вінчання. Є цілий рік до наступного свята, на протязі котрого можна поспілкуватися, краще вивчити один одного. Окрім того, не обов’язково зв’язувати себе шлюбом вже на наступний сезон. Можна пройти обряд заручин знову. Або розірвати його і шукати нову пару.
— А де всі ці приїжджі живуть стільки днів?
— Вони добираються в критих возах, там і ночують, адже зараз тепло. Декотрі домовляються з місцевими жителями, і ті беруть їх до себе.
— А навіщо, власне, ми йдемо туди? Не те щоб я проти, просто, раз ти зібрався в Живицю, то, ясне діло, мав привід. Шукаєш свою пару? Чи торгуєш?
— Та ні, просто хочу одну допитливу нетутешню дівчину здати в балаган.
— Я зрозуміла, мовчу. А якщо серйозно?
— Несу замовлення.
— Замовлення?
— Лікарське зілля в основному.
— Ти хтось на кшталт знахаря?
— Хтось на кшталт.
— І в лісі ти живеш тому?
— Не зовсім.
Ілля зам’явся, не знаючи, чи то продовжувати, чи то замовчати.
— Кожне селище потребує... знахаря. Цим і займаються місцеві відьми. Живуть вони або в самому селищі, або неподалік від нього. Як розумієш, пост дуже вигідний, багато «знахарок» цим користуються: здирають з людей стільки — мало не здасться, тому що в селищі може бути тільки одна відьма. А ремесло своє передають у спадок учням. Стати учнем, точніше ученицею, відьми — справа непроста; та, з іншого боку, практично ніхто не наважується віддати свою дитину з власної волі, і, як правило, ними стають осиротілі дівчатка. Ще існує боротьба між відьмами за більш вигідне селище, намагаються знеславити місцеву і зайняти її місце. Загалом, все доволі складно.
— Щось ти не схожий ні на відьму, ні на осиротілу дівчинку.
— Дуже смішно. Знахаркою являється моя бабуся. Але вона не офіційна. В Живиці є своя відьма — Медія, доволі нікудишня в знахарстві, часто користується послугами бабусі і видає їх за свої. Непогано заробляє, тому і вплив має. Тільки от трохи побоюється, що бабуся хоче її місце зайняти.