— Ти йди, чекай коло переходу в печері, я — слідом.
Сльози котилися і котилися по щоках.
Чому вона не знає, що сказати? Чому Ілля дивиться таким же сумним поглядом і мовчить?
— Спасибі... — чи то прошепотіла, чи то сказала про себе і, піддавшись миттєвому імпульсу, стала на пальчики, легенько торкнулася губами його губ і, вже не обертаючись, метнулася в перехід.
Розділ 11
По той бік була пітьма. Легкий переляк, що щось пішло не так, минув, як тільки зрозуміла, що тут всього-на-всього ніч. Блакитне мерехтіння було єдиним світлом у бездонному мороці печери. Вона була вдома... Радість повернення і гіркота розставання незбагненно змішалися... Так хотілося плакати... Від щастя... І від печалі...
Розгублено дивлячись крізь сльози в бік виходу, Аріяна чекала. Ядвіга Гордіївна трохи затримувалася, та ось пролунали гучні кроки по дну кам’яної печери.
— Зараз друга година ночі. Нам варто обговорити деякі речі перед тим, як ти потрапиш додому, тому ми зачекаємо з твоїм поверненням до ранку. Побудеш у мене.
Спалахнув яскравий ліхтарик і освітив вхід печери. Аріяна судорожно зітхнула, витираючи сльози зі щік.
— Я знаю, тобі сумно... Такі події залишають виразний слід у свідомості. Та це — вже минуле, — археолог підійшла до дівчини і обійняла її. — Не плач. В житті багато ще буде розставань, але і багато зустрічей.
— Я більше не побачу Іллю?
Аріяна спитала так тихо, що заледве сама себе почула. Ядвіга Гордіївна погладила її по волоссю.
Шлях з лабіринту запам’ятався погано. Йшли повільно, світло двох місяців і зоряного неба не стільки допомагало, скільки ускладнювало рух, до невпізнання перетворюючи навколишні скелі, що відкидали криві, лякаючі тіні. Малюк, котрого несла Ядвіга Гордіївна, був тихий і спокійний. Може, змучився, а може, розумів, що повернувся. Аріяна йшла слідом, вдихаючи нічну прохолоду, а насправді все ще відчуваючи теплоту того дня, солодкий смак щастя. Вона йшла, а за нею невидимим шлейфом тягнулися чарівні спогади.
Ось уже і лабіринт позаду, звивиста доріжка підвела до хатинки археологів. Добре, що в ній жила тільки Ядвіга Гордіївна. Увійшовши всередину, господарка запалила яскраве штучне світло, від котрого Аріяна заплющила очі. Пройшовши крізь зал з експонатами, опинилася в коридорчику з кількома зачиненими дверима. Нереально.
— Тобі — направо. Там і душова є, думаю, ти захочеш освіжитися. Залиши речі, я кину їх до прання і принесу тобі щось замість піжами.
Залишившись одна, Аріяна знесилено опустилася в м’яке крісло, що відразу пристосувалося до її габаритів. Здавалося б, це саме крісло повинно бути незвичним після стількох днів у майже спартанських умовах, та ні, воно було як старий, перевірений друг. Так би і сидіти, ні про що не думати... Але надто багато думок...
— Ти ще не роздягалася? А я тобі футболку принесла і чаю попити. Візьми.
Стрепенувшись, Аріяна підняла погляд на Ядвігу Гордіївну, яка щойно увійшла. Археолог кинула одяг на ліжко і піднесла гаряче горнятко, з якого підіймалася пара. Дівчина заперечливо похитала головою.
— Я наполягаю, щоб ти випила.
Аріяна знехотя ковтнула. Видно, вже відвикла від звичайного чаю, смак здався їй неприємним.
— Зайду через пів годинки, коли ти будеш вкладатися спати.
Дівчина згідно кивнула, поставила напівпорожнє горнятко на тумбочку і змусила себе піднятися. Під струменями гарячої води трохи розслабилася, їй захотілося спати. Дивно, адже ТАМ тільки день, вона не так давно прокинулася. Натягнувши свіжу футболку, почала звично промацувати кишені джинсів і сорочки перед пранням. В одній із них виявила заколку-гребінчик... Даринчин. Це ж треба, вона скористалася нею вчора, щоби сколоти волосся, і, мабуть, машинально запхала до кишені. Що тепер з нею робити? Передати з Ядвігою Гордіївною? Поки краще покласти в тумбочку, а то загубиться.
От і все. Ні, ще ні. Вивертаючи джинси навиворіт, побачила, що в одній із кишень щось є. Зовсім тонке, як папір, тому одразу не помітила. З цікавістю розглядаючи витягнене незрозуміле щось, Аріяна намагалася згадати, звідки воно могло взятися в її кишені. І загадала: консентія. Її дав їй Ілля в той злощасний день, коли вона мало не потонула в озері. Наказував пожувати, а вона не стала. Зовсім забула, що запхала до кишені. Цікаво, яка вона на смак? Виявилося — гірка. Сама не розуміла, нащо вирішила спробувати. Гіркота стікала до горла і зливалася з гіркотою на душі. І як же спати хочеться! Очі просто злипаються. Кинувши речі в купу коло крісла, стомлено дотягнулася до ліжка і, згорнувшись калачиком, стулила повіки. Спогади нахлинули без попередження. Дівчина то посміхалася їм, то сумно зітхала, в напівдрімоті їй почало здаватися, що вона все ще ТАМ... На пухнастій, білій галявині...
Тихесенько скрипнули двері, зашаруділи кроки, і поряд з Аріяною хтось присів, та сил відкрити очі не було.
— Який незвичайний і яскравий сон... Але це всього лише СОН... Сон, котрий не можеш згадати зранку… — тихенько нашіптував м’який голос. М’який, однак владний.
Аріяна хотіла заперечити, та могла тільки слухати. І вона слухала.
Прокинулася з думкою, що їй наснилася несусвітня нісенітниця. За вікном почав сіріти світанок, розмиваючи спогади сну, в котрому хтось намагався переконати, що дев’ять найдивовижніших днів у її житті були нереальними. Дивний сон. У роті все ще відчувалася терпка гіркота. А консентію вона, здається, все-таки проковтнула. На табуретці коло ліжка лежали її речі, чисті і попрасовані. В хатинці панувала тиша. З великим зусиллям придушила в собі бажання вийти на зв’язок із домом. Там, можливо, ще сплять.
Як швидко адаптується людина! Зараз Аріяна почувала себе так, ніби події, що відбулися всього пару годин тому, були дуже, дуже давно. Живиця, таємничий віковий ліс, хатинка ставали все більш абстрактними і далекими. Тепер це просто частина спогадів. Нехай і дорогих, незабутніх. Зачинилися чарівні дверцята. Діставши з тумбочки Даринчин гребінець, Аріяна трепетно затиснула його в руці. Якби не ця дрібниця, можна взагалі подумати, ніби нічого цього не було. Все настільки неймовірно. Лише відчуття, переживання, емоції залишилися такими ж живими. Тільки заплющити очі і можна відчути дотик пушинок до шкіри, запах квітів та суничний подих Іллі…
— Ти не спиш? Я прийшла тебе будити, скоро тут з’являться твої родичі. Вже їм повідомила.
Ядвіга Гордіївна заглядала в злегка прочинені двері. У Аріяни при її словах схвильовано застукало серце. Вже скоро, зовсім скоро!
— Як ти себе почуваєш?
— Добре.
— Довелося посидіти з тобою вночі, ти погано спала. Тобі снилися страхіття?
— Щось на зразок того.
— Ти розмовляла уві сні. Про своє перебування у Лабіринті. Я розумію, таке пережити... Та не хвилюйся, все пройде... Ти так нічого і не згадала?
— Не згадала чого?
Аріяна спантеличено подивилася на Ядвігу Гордіївну. Та вже увійшла і розкривала темно-сині, справжні штори.
— Того, що відбулося за ці нелегкі кілька днів.
Дівчина мовчала. Про що взагалі мова?
— Це надзвичайне везіння, що ти не забрела надто далеко і змогла вибратися з Лабіринту самостійно. Таке не кожному дорослому під силу. Благо йшли дощі, нестачі в прісній воді не було.
Аріяна в заціпенінні переварювала почуте. Чи не божевільна вже вона, насправді? Що значить — вибралася самостійно? Які дощі? Крізь відкриті штори відкрився похмурий, сірий пейзаж. Ядвіга Гордіївна прочинила вікно, потягнуло вологою свіжістю дощового повітря. Скориставшись моментом, дівчина розкрила долоню. В ній лежала приколка. Даринчина. Хіба ні?
— Ти молодець, сама витримала і дракончика не відпустила від себе.
Так, так, так. Вона не божевільна. Чи тоді звідкіля в неї приколка? Вона не така, як роблять тут. Ручної роботи, ні на що не схожа. Все було насправді. Їй не могло стільки всього наснитися. Це неможливо! Вона пам’ятає все детально від першого до останнього дня! Таких реальних послідовних снів не буває! Та якщо не вона божевільна, то що, Ядвіга Гордіївна?