Той голос, коли вона засинала вночі... І так спати хотілося... На тумбочці стояло горнятко.
— Можна мені ще такого ж чаю, як вчора? Ніколи подібного не пила...
Аріяна потихенько сіла на ліжку, спустивши ноги донизу і потягнувшись до тумбочки.
— Такого більше немає, знайшла одну порцію, навіть не знаю, звідки він узявся в нас.
— Я, здається, не допила всього. Може, його розігріти?
Ядвіга Гордіївна швидко взяла горнятко і, поглянувши всередину, промовила:
— Цей вже несвіжий, я зроблю тобі новий, а ти поки одягнися.
І вийшла.
Аріяні доведеться все забути. Такими були слова археолога, сказані їй одного разу. І вона дотримала слова. Дівчина готова була посперечатися на все що завгодно, що чай не простий. Який саме, вона не змогла б сказати. Щось, що пригнічує волю, робить її піддатливою навіюванню, гіпнозу. На рівні підсвідомості людям можна всіляке навіяти. Та нічого не вийшло. Аріяна все пам’ятала. Чому? Гіркота у роті. Як не смішно, та її врятувала консентія, отримана від Іллі. Адже русалки, мабуть, також гіпнотизували жертв, заманюючи їх у воду. Отже, раз Ілля дав її як засіб захисту від русалок, вона допомагала залишати свідомість чистою. І якби не ця випадковість...
— Ось твій чай. Ти ще не одяглася?
— Я швидко.
Аріяна взяла джинси і почала їх натягати. Що ця випадковість для неї? Ядвіга Гордіївна вважає, що все потрібно забути. Але ж цього не хочеться! Як можна хотіти забути все те, що сталося? Забути Іллю? Він врятував її. Став для неї кимось особливим... Ще одні слова з’явилися із пам’яті. Слова Жар-птиці. Вони були такими незрозумілими і стали такими очевидними зараз. Вона знала, знала, як все станеться. Знала, що Аріяна повернеться. Знала, що... через звичайну випадковість у неї буде вибір: пам’ятати або забути... Непростий вибір... Від котрого, можливо, будуть залежати долі інших людей...
Зустріч з батьками Аріяна згадувала згодом як одну із найщасливіших подій в її житті. Сльози та обійми. Як вона скучила за всіма! Але ж вона-то знала, що з ними все гаразд, а вони не знали, що з нею. Мама довго обіймала Аріяну і ніяк не хотіла відпустити її. Тато, Світлана, тітонька Асія і бабуся з дідусем не могли натішитися. Звичайно, Аріяну оглядав лікар, розпитував психолог. Його не дуже здивував факт Аріяниних провалів пам’яті. Психогенна амнезія — пояснив він. І невизначено сказав, що, цілком імовірно, події тих днів відновляться в пам’яті з часом. Хоча не обов’язково. Рекомендував відпочинок, не ізолюватися від навколишнього світу, а спілкуватися з друзями. Брехня пройшла гладко.
Перші дні були чудовими. Хвилювання, пережиті у миті відчаю, перевертали світогляд. Як добре знати, що все гаразд! Тільки вечором, коли вкладалася спати, і вранці, коли ще ніхто не вдирався в її кімнату, ніби перевіряючи, чи на місці вона, Аріяна випускала спогади на волю. Одна справа, коли знаєш, що розставання на час, та інша — коли розумієш, що це назавжди. Інколи виникали сумніви, чи правильно вчинила, приховавши правду від Ядвіги Гордіївни. Забудь вона все — не було б так важко на душі. Але чи потрібно справді це забути? Дівчина так чекала, що час розставить все по поличках, а кожен наступний день залишав стільки ж сумнівів, скільки попередній. Навіть перестала через усе це бачитися із друзями.
Того ранку, сидячи у плетеному кріслі на терасі, що виходила з її кімнати, Аріяна дивилася на вкриті краплинками гілки дерев і крутила в руках олівець — хотілося малювати. Їй так бракувало Іллі!
— Дивися, що я тобі принесла! Тітонька Асія передала!
На терасу вийшла мама, несучи в руках тарілку. Із суницями. Їх прекрасний аромат одразу ж наповнив повітря, пробуджуючи спогади. На мить вона знову опинилася коло кам’яного джерела, освітленого палаючим полум’ям в ночі.
— Я знаю, як ти її любиш. Ставлю на стіл.
Тарілка дзенькнула, торкнувшись поверхні столу.
— А ще — до тебе прийшли.
— Ма, я...
— Нічого не бажаю слухати. Вибору в тебе немає, до тебе зараз піднімуться. І сама поясниш, чому ти не хочеш нікого бачити. Добре?
— Ма...
— Я знаю... Але... Будь ласка... Ти замикаєшся у собі. Це недобре. Ти погано спиш...
— Чому ти так вирішила?
— Я чула, як ти вночі схлипувала. Зайшла до тебе. Ти крізь сон розмовляла.
Аріяна завмерла.
— Розмовляла крізь сон? Про що саме?
— Начебто з кимось прощалася. Стверджувала, що нікому не розповісиш про якісь сектори, спалахи. Про селище із дивною назвою. Про піратів. Що за дивні сни?
— Не знаю... Не пам’ятаю...
— Ну то добре. Я до того вела, що у тебе немає настрою. А повинна посміхатися. Розумієш?
Аріяна кивнула. Мама вийшла, а вона так і залишилася сидіти в кріслі. Невже Ядвіга Гордіївна права? І Ілля їй сказав, що вона одного разу може, навіть знехотя, піддати їх ризику бути виявленими.
— Привіт!
Дівчина здригнулася. На терасу увійшов темноволосий хлопець. Образ із далекого минулого.
— Серж?
— Радий тебе бачити... Вже третій раз приходжу...
— Вибач, я... Не дуже була схильна до зустрічей.
— Та я все розумію! Просто хотілося тебе побачити.
— Я також рада. Сідай.
Сергій присів у друге крісло.
— Звідкіля суниці?
— Тітка передала. Пригощайся.
Зніяковіла тиша.
— Якщо б я знав того ранку...
Його голос сів і він замовчав.
Аріяна здивовано покосилася на гостя.
— Не уявляєш, що тут творилося…
— Мені так шкода... Стільки людей турбувалося... Мені насправді дуже шкода...
Знову мовчання. Аріяна дивилася в сад, Сергій, судячи з усього, також.
— Ми з компанією домовилися зустрітися. Йдемо з нами.
— Сергій, я...
— Будь ласка.
Аріяна стиснулася. Їй не хотілося. А ще потрібно було подумати. Багато про що.
— Всі за тобою скучили, Аня не розуміє, чому ти її уникаєш. Добре — нас, але її... Краща подруга, все ж таки.
Він правий...
— Добре, — невпевнено протягнула вона після короткої паузи. — Зачекай внизу. Тільки переодягнуся.
— Сподіваюся, це не відмовка, щоб виставити мене за двері?
— Я зараз спущуся. Чесно.
Сергій вийшов. Аріяна залишилася сидіти. Сунички були солодкими і дуже смачними. Такими, як там…
Із хвилюванням, врешті, ініціювала тріаду НІКСа і розгорнула інфополе. Вибрала адресата. Відмінила. Знову вибрала. Втримала себе від пориву знову відмінити.
— Здрастуй, Божена. Сьогодні на чергуванні?
— Ага. — Миловидна дівчина театрально закотила очі, виражаючи удаване невдоволення, потім уважно глянула на співрозмовницю. — Ти чого така похмура, щось трапилося?
— Та ні, все гаразд.
— Мені здалося...
— Все гаразд, — перебила її Аріяна. — Ядвіга Гордіївна є?
— Її немає, вона полетіла, — повільно протягнула співрозмовниця. — Точно все гаразд? Навіщо тобі Ядвіга Гордіївна?
— Вона скоро повернеться?
— Ти ж знаєш її, ніколи не відомо, як довго вона буде відсутня. Щось все-таки трапилося, я ж бачу....
— Просто не виспалася. У мене така фізіономія кожного ранку, — Аріяна якомога природніше посміхнулася. — Нічого важливого, просто хотіла її про дещо спитати.
— Може, я знаю?
— Ні. Це неспішно. Зв’яжуся з нею пізніше.
— Я повідомлю їй, що ти питалася.
— Не треба. Я сама.
— Добре...
— Дякую, бувай.
Інфополе вже давно згорнулося а Аріяна все сиділа, не рухаючись. Була б Ядвіга Гордіївна на місці, дівчина вже б розповіла, що все пам’ятає. І що хоче все пам’ятати. І що є шлях, котрий їй це дозволить. Нехай і небезпечний. Але вона впорається. Їй просто потрібно довести, що вона впорається. Що вона може стати однією із них.
Аріяна одягнула светр, дістала куртку з шафи і вийшла з кімнати.
* Нейро-інформаційна комунікаційна система