До міських брам наближається флорентійська армія, посилена жорстокими іспанцями, які збуджують повсюдний страх. Навколишні села спалені, а дерева вкриті шибениками. Месьє Блез де Монлюк, барвиста фігура, з роду гасконець, із вибору сієнець, чепурун, забіяка та бабник, замикається у місті.
Облога тривала від початку 1554 аж до весни 1555 року. Оборона, попри загальний голод, була героїчною й тривала навіть тоді, коли маршал Строцці, котрий керував походом французьких військ на допомогу Сієні, був розгромлений. У боях брали участь також і жінки. Хоча сієнці харчувалися вже тільки пацюками й мишами, був улаштований гучний карнавал. Сієна гинула вигадливо. Врешті 2 квітня була підписана капітуляція. Зрештою, доволі почесна, адже вона містила умову, що ті, хто не бажає миритися з новою владою, можуть покинути місто. Розпочався ексод — довга кавалькада найвідоміших громадян, вози з майном, а в ар’єргарді, під звуки барабанів і з розгорнутими прапорами, — захисники міста. Монлюк піднесено волав: «Vous êtes dignes d’une immortelle louange»[25]. Так кажуть над труною.
Усього цього з вежі не видно. Проте ратуша така ж, як у часи, коли там урядували Новескі; той самий біло-чорний кафедральний собор, церкви, дзвіниці, палаци, наче великі чорні камені, у повені нагромаджень будинків, сітка вузьких вуличок, яка обплутує три узгір’я та згущується навколо Іль Кампо, ніби зморшки навколо ока. Видно також брами і мур, що не надто щільно стягує місто, а висить на ньому, як пояс на черевані, який сильно схуд. У часи свого блиску Сієна налічувала вдвічі більше мешканців, аніж тепер.
За мурами тосканський пейзаж:
Ярослав Івашкевич
У Польщі я думав, що давні майстри були далекі від дійсності і краєвиди малювали наче декорації для опери. Тим часом вони представляли дуже правдивий краєвид, хіба що синтетичний, тобто схожий на безліч тосканських пейзажів, але завдяки цьому, либонь, ще більш правдивий. Цей пейзаж схоплений у русі, смарагдове, трикутником підтяте узбіччя стрімко піднімається вгору, раптово уривається, а збоку несподівано, ніби заєць, вистрибує лагідний пагорбок і перечіплюється через узвіз, порослий виноградними кущами; праворуч оливковий гай, срібні, покручені дерева, неначе там шаліла буря; ліворуч нерухомі, темні пір’їни кипарисів.
Мецоджорно — полудень. Сонце висушує землю і паморочить голову. Вікна з тріском замикаються. Над камінням клубочаться білі сполохи спеки.
Підводжу швидкий баланс, із якого випливає, що грошей вистачить тільки на каву і трохи хліба з шинкою. Врешті, в полудень не хочеться їсти. Зате ввечері я зможу влаштувати невелику гастрономічну оргію.
Вхід до кав’ярні провадить через низькі склепінчасті тьмяні сіни. Замість дверей звисають мотузки дерев’яних коралів, які при дотику приємно шурхотять. Господар вітає мене так сердечно, наче ми разом ходили до школи. Чудова й ароматна кава, яка зветься капучіно, вливає у мізки ясність, а з органів виганяє втому. Господар безугавно розповідає мені якусь дуже складну й густо мережану цифрами історію. Я не надто його розумію, але слухаю люб’язно, хоча б навіть ця оповідь стосувалася його зубожіння. Проте важко зауважити драму за дитинним звучанням усіх цих diciotto, cinque cinquanta, settanta[26].
Час повертатися до Палацо Публіко, цього разу, щоб обстежити його інтер’єр. На другому поверсі дві велетенські зали: де ла Мапемонде та Миру або Дев’яти. Їх стіни прикрашені найкращими сієнськими фресками. Автор тих, які розташовані у залі де ла Мапемонде, — Сімоне Мартіні. Ліворуч від входу Маеста, перша відома нам робота Мартіні, котрий у рідному місті напевно зробив блискучу мистецьку кар’єру, позаяк вкрай відповідальне завдання було довірене йому у віці щойно тридцяти років. Твір датований: червень 1315 року. Через сім років Мартіні та його учні перемалювали Маесту.
Фреска, попри численні ушкодження, справляє несамовите враження. Вона постала тільки через п’ять років після Маести Дуччо, але цілком відмінна за стилем. Початок треченто — це й справді мис епох і стилів. У творі Мартіні вражає свобода, з якою висвітлена тема, й лірична м’якість жестів. Марія сидить на готичному троні. Архітектура цього трону ажурна і нічим не нагадує потужних, наче залізобетонних громад тронів Дуччо чи раннього Джотто (бодай тих, які зберігаються в Уфіці). Руки двох святих, намальованих неподалік від Марії, схрещені на грудях. Постаті ангелів нічим не нагадують кольорових скульптур, ними, як вітер деревами, рухає лагідна лінія; ті, хто укляк біля ніг Марії, підносять їй не холодні символи, а квіти, і Марія приймає їх, мов каштелянка присягу трубадурів. Над головами майорить легкий, ніби єдвабна стрічка, балдахін. Золото й блакить зблякли від вологи, проте тональність цього концерту чиста, як далекий відгомін клавесина.
26