Піколоміні був людиною нової доби, і від свого римського тезки успадкував марнославство. Він прагнув виправити помилку провидіння, яке з волі випадку призначило йому народитися на світ у вкрай мізерному містечку Корсіньяно. Еней змінив назву міста на П’єнца та впродовж чотирьох років спорудив у цій глушині завдяки чудовому архітекторові Роселіно та перегонам охочих до милостей кардиналів дивовижний кафедральний собор, ренесансові палаци й будинки. Не забракло також поета, який античними строфами оспівував фантазії папи. Після смерті Пія II життя покинуло П’єнцу. Залишився коштовний лапідарій. Порожнє місто з мораллю.
Щоб увічнити цю незвичайну постать, кардинал Франческо Піколоміні, племінник Пія II, замовив у майстра з Умбрії десять фресок, на яких представлені сцени з життя його знаменитого стрия. Автором фресок є Пінтурікйо.
Блискучий оповідач, «never pedantic and never profound»[31], він розмальовував стіни Лібрерії, будучи зрілим, п’ятдесятирічним митцем. Пінтурікйо втішався тоді надзвичайним успіхом, про що свідчить той факт, що впродовж багатьох років він разом із Перуджино був папським малярем. Ось думка одного з тодішніх меценатів: «Перуджино є найкращим з-поміж малярських майстрів Італії, за винятком Пінтурікйо, його учня, жоден митець не заслуговує на достойну згадку». Сучасні історики мистецтва вчинили з ним значно суворіше і, мабуть, слушно зараховують до групи всебічно обізнаних, майстерних і чарівних майстрів кватроченто, яких доля обдарувала геніальними учнями. Верокйо зостався у тіні творів Леонардо, Ґірландайо усунула в тінь уява Мікеланджело, а Рафаель здається досконалим втіленням принципів Перуджино та Пінтурікйо.
Можна висловити доволі критичних зауваг про фрески (вони, зрештою, чудово збереглися, мабуть, тому, що ними не опікувалися реставратори), але це не завадить скоритися їхній чарівності. Навіть Беренсон, який спихає Пінтурікйо у пекло оповідачів і декораторів, щоправда, у блискучому товаристві Дуччо, П’єтро делла Франчески і Рафаеля, не зумів протистояти його чарівній розповіді про блискучого гуманіста Енея Сильвія Піколоміні.
«Ці фрески, невдалі майже з кожної точки зору, є принаймні шедевром архітектурного декору. Як же ж перемінив Пінтурікйо скромну залу Бібліотеки. Під склепінням, делікатно оздобленим невеликими медальйонами, низка могутніх арок широко відкривається назустріч романтичному горизонтові. Маємо враження, що опинилися під критим портиком, оточені всіма принадами щастя й мистецтва, а водночас на відкритому просторі; проте цей простір не безкрайній, він опанований і ритмізований завдяки аркам, які його замикають… Безумовно, в цьому чарівному краєвиді відбуваються доволі яскраві та мало імпозантні походи й церемонії. Однак ми сприймаємо це галасливе видовище як військову музику весняним ранком, коли в жилах вирує кров».
Пінтурікйо є наче композитором, про якого кажуть, що далебі інвенція не є його найсильнішою властивістю, але він володіє абсолютним слухом і досконало знається на інструментах, якими користується. Плани, взаємопроникні перспективи, архітектура й краєвид творять досконало гармонізовану замкнуту цілісність. На фресці, де зображений Еней Сильвій Піколоміні, котрий отримує з рук Фрідріха III поетичний вінок, передній план рясно залюднений лавами постатей, які оточують трон. Пізніше погляд збігає широкими сходами, що окреслюють горизонт, на який спирається ажурна архітектура, майстерне увінчання композиції. Крізь аркади, ніби крізь збільшувальне скло монокля, видно далекий, витончено змодельований краєвид — перисті дерева, кулі кущів, стежки й трави.
Хлендовський слушно порівнює цикл Пінтурікйо із Дворянином. Ці сцени немов живцем вийняті «із книг графа Балтазара Кастильйона, який ото книги мудрі, учені й велемовні написав». Вони є досконалою студією звичаєвості, і так само, як у середньовічних Дзеркалах, у них показано папу, герцога, лицаря, міщанина саме такими, якими вони й повинні бути. Маляр визначає своє суспільство, його ієрархію, зв’язки та залежності не лише уборами чи вміщенням персонажа у належному місці композиції. У сцені зустрічі Фрідріха III з Елеонорою Португальською маємо цілу гаму жестів, від куртуазної афектації суверенів, через тривожне пожвавлення дворян на причепурених конях, півнячу пиху озброєних алебардами воїнів, аж до жебраків — незворушних куп лахміття. Над усім цим минущим життям тримається погожа днина, і якщо у Від'їзді кардинала Піколоміні з темних хмар у море падає дощ, то це тільки пасмо волосся, здмухнутого вітром на погоже обличчя.