Я виходжу із кафедрального собору на розігрітий і сліпучий майдан. Гіди галасливо поганяють отари туристів. Спітнілі фермери з далекого краю фільмують кожен шматок муру, який їм показує оповідач, і слухняно впадають в екстаз, торкаючись кількосотлітнього каміння. Їм геть бракує часу на оглядини, настільки вони поглинуті фабрикуванням копії. Італію вони побачать тоді, коли опиняться вдома, оглядаючи кольорові, рухливі образи, які ні в чому не відповідатимуть дійсності. Нікому вже не хочеться безпосередньо вивчати речі. Механічне око невтомно плодить тонкі, наче мембрана, почуття.
Майдан ліворуч від кафедрального собору названо іменем Якопо делла Кверчії. Властиво, це так і не закінчена частина кафедрального собору, перекриттям для якої служить небо. Спорудження цієї частини розпочалося у 1339 році, бо могутній кафедральний собор здавався не досить високим і чудовим, отож виникло бажання, щоб у розбудованому соборі «наш Господь Ісус Христос і Його Пресвята Мати, і почет небесний були шановані й славлені, а також, щоб міському самоврядуванню довіку дивувалися». Чудовий образ містицизму, одруженого з амбіціями райців.
Гігантський план не був здійснений, на заваді стала чорна пошесть і конструктивні прорахунки. Тонкі, наче листки платини, мури будував із властивою для його фаху легкістю золотар Ландо ді П’єтро, тож вони серйозно просіли й загрожували обвалом. Із ворожої Флоренції запросили (о, яка ганьба!) фахівців (сієнський кафедральний собор був задуманий як полеміка із флорентійським Дуомо). Один із рапортів експертів містить нещадний вирок: вкриті тріщинами мури необхідно зруйнувати. Проте сієнці не вчинили такого. І то не через любов до руїн. Важко також припускати, щоб упродовж семи століть вони тішили себе ілюзією, що роботи можна буде розпочати знову. Просто, важко розстатися з мріями.
Крізь невикінчену наву, вкриту блакиттю, я спускаюся на рухливу віа ді Чітта. Вулички у Сієні вузькі, у них відсутній тротуар, а один хроніст із безумовним перебільшенням писав про них, що вершники чіпляються острогами за мури. Моє безугавне здивування викликали автобуси, які кружляють у цій тісняві, і здається, що мури перед ними наче розступаються.
Якщо в Сієні може бути щось огидне, то хіба П’яца Матеотті, незграбна, разюче модерна у цьому гідно середньовічному місті, анонімна, як навколишні банки, великий готель із стійлом для автомобілів і велика кав’ярня під кольоровою маркізою. Я увійшов, бо там саме співали. Італійська пісня знову виборює собі місце під сонцем. Вона засвоїла сучасні ритми, але обплутала їх старими сентиментами. Вона повстромляла у рухливий маятник зворушення і sole, і arcobaleno, і місяць, і сльози. Перед мікрофоном вправлявся маленький, чорнявий хлопчик. Це Модуньйо повітового масштабу. Співає також дуже гарна дівчина, котра лопоче бюстом і повіками. Я п’ю кампарі-сода, червоний трунок із полиновим смаком, від якого дерев’яніє язик і палає горлянка.
Я повертаюся до своїх «Трьох Дівчат», але перед самою брамою звертаю на Іль Кампо. Все гаразд. Гостро врисовані у ніч мури ратуші стоять собі, і вежа прекрасна, як і вчора. Можна йти спати. Над землею дедалі частішають вибухи, але, може, ми ще зробимо кілька обертів навколо сонця із вцілілим кафедральним собором, палацом, образом.
Cor magis tibi Sena pandit[32]
(напис на брамі Камолья)
Цей день визначений для Пінакотеки. Її відкривають щойно о десятій ранку. Тож, у мене є трохи часу, щоб пройтися Сієною. Тільки ті міста чогось варті, де можна загубитися. У Сієні можна згубитися, наче голка в копиці сіна. На віа Ґалуца будинки зустрічаються арками, ідеш, мов дном яруги; пахне камінням, котами й середньовіччям.
У густій тіні вузьких вуличок віа Б’янкі ді Сопра, віа ді Чітта, поміж будинками кольору копченої цегли щокроку трапляються палаци. Слово це, яке зазвичай асоціюють із гіпсовими гірляндами, невеликими колонадами і кам’яними барабанчиками, має мало спільного з сієнською цивільною архітектурою. Будинки сеньйорів, суворі, позбавлені оздоб, чинять враження фортець у центрі міста, і без жодних історичних коментарів дозволяють здогадатися, якою була позиція у суспільстві могутніх родин Салімбені, Піколоміні, Сарачіні. «Такий будинок був не лише шедевром, а й садибою, притулком для прихильників, і навіть тепер, у повені байдужих і безіменних натовпів, возноситься цей непереможний палац, сповнений погорди та аристократичної пихи, відтак навколо нього нічого не зауважуєш, і далебі нічого немає». Йдеться про найстаріший, споруджений на початку XII століття палац Толомеїв, суворий кам’яний шестистінок якого вже сім століть випромінює незворушну серйозність і силу.