Пензель Сасети успадкував його учень, Сано ді П’єтро, який володів у Сієні найбільшим малярським ательє. Він був не рівня своєму майстрові (менш витончений, дещо занудний), але що то був за чарівний оповідач анекдотів! Сано ді П’єтра блискуче представлений у Пінакотеці. Від Сасети він перейняв замилування до червені, яким вигравав con brio[36]. Оповідна пристрасть притаманна всім сієнським малярам, проте Сано ді П’єтро — вигадько над вигадьками. На одному з образів він оповідає історію появи Мадонни папі Калікстові III. Обидві постаті займають три чверті картини. Маляр також зобразив погонича і віслюків із вантажами на спинах. Один із клаповухих власне зникає у рожевій брамі Сієни. При всій урочистій повазі центральної теми, ця деталь настільки нездоланно комічна, як дотепний Zwischenruf[37], упівголоса кинутий під час урочистої промови.
Одним із найспокусливіших малярів сієнського кватроченто був Нероччо, митець делікатного колориту та китайської ретельності в рисунку. Мабуть, він був останнім митцем, в якому відлунює лінеарна досконалість Сімоне Мартіні.
Тут ми опиняємося, врешті, у точці занепаду сієнської школи; разом із Веччетою і Содомою — останній з’явився несподівано і наче без попередження — і вступаємо у період переквітлого Ренесансу.
Образи Содоми, представлені у Пінакотеці, нездатні прихилити до цього майстра, хоча відомо, що він був учнем Леонардо і що в його мистецькій кар’єрі траплялися щасливі миті. Тут він масний, вульгарний, а його форма потерпає від водянки. Зомління св. Катерини має важку та претензійну композицію, а від піщаного колориту млоїть. Христос, прив’язаний до колони, має могутній торс античного гладіатора, проте образ цей позбавлений сили й експресії, хоча Енцо Карлі твердить, буцім цей твір, попри все, є найгеніальнішою і найбільш вражаючою інтерпретацією Леонардового sfumato й світлотіні. Содома малював чимало, переходив від стилю молодого Перуджино до стилю молодого Рафаеля, але, мабуть, варто погодитися із думкою Беренсона, що «сукупність його творчості жалюгідно слабка».
Тішуся, що Содома не був сієнцем, позаяк народився у Ломбардії. Він отримав від папи шляхетний титул і поселився у Сієні, де був офіційним малярем. Вазарі, щоправда, пліткар, проте він розповів про Содому чимало злого і як про митця, і як про людину. Митець був оригіналом, богемою у стилі малярів і поетів fin-de-siècle. Кажуть, начебто він мав приручену галку, яка вміла гомоніти, трьох папуг і стільки ж язикатих дружин. Як родовитий сієнець, він кохався у конях, і ця пристрасть дорого йому коштувала. На одному з образів він зобразив себе поруч із Рафаелем, отож мав, мабуть, надмірне уявлення про власний талант. Припускають, що Содома злиденно помер у сієнському шпиталі, втім, невдовзі перед смертю відредагував заповіт у стилі Війона.
Останнім сієнським малярем був Бекафумі. Дивитися на його твори справді прикро. Від чудової школи залишився тільки барвистий дим. Зрештою, то вже був кінець сієнської республіки. Цивілізація міста вовчиці потопала, мов острів. Бекафумі замкнув сієнське малярство на ключ і викинув його у прірву часу.
Я виходжу у місто, яке готується до щоденної passegiata, але й далі мені з гадки не йдуть померлі багато століть тому малярі. Несподівано пригадалася одна з постатей на фресці Амброджо Лоренцеті з Палацо Публіко. Ця постать символізує Мир: жінка у білих шатах невимушено сидить, форма окреслена єдиною лінією, яка назавше западає у пам’ять. Де ж я бачив подібним чином намальованих жінок? Ну звісно ж, на образах Анрі Матіса. Матіс — останній сієнець?
Я кажу про малярство, хоча міркую також і про поезію. Сієнська школа дала нащадкам приклад, як розвивати індивідуальний талант, не перекреслюючи минулого. Вона втілила те, про що пише Еліот, аналізуючи поняття традиції, яку в нас не лише в теорії, а й на практиці пов’язують із академізмом.