Другою серйозною проблемою, що постала перед будівничими кафедральних соборів, стало питання перевезень. Засоби транспортування не змінилися від античних часів, отож ішлося лише про водні шляхи та вози, запряжені мулами і кіньми. Коли каменоломня розташовувалася за кільканадцять кілометрів від будівельного майданчика, як це було, скажімо, у Шартрі, одна упряж щоденно постачала невелику порцію, тисячу п’ятсот кілограмів каменю, тобто близько одного кубічного метра.
Французьке прислів’я каже: «Зруйнований замок — це наполовину збудований замок». Немало каменів готичних кафедральних соборів походить із оборонних мурів і споруд Римської імперії. Щоби спорудити величезний храм св. Альбана, розібрали рештки старовинного міста Веруламіума. Прикладів можна навести безліч. Хроніки повідомляють про випадки чудесних відкриттів нових покладів каменю, скажімо, в Понтуазі, звідки постачали будову Сен-Дені. Втім, таке траплялося нечасто. Рейном, Роною, Арном плили античні колони, капітелі, блоки рожевого й білого мармуру. Горда та могутня Венеція посилає свої вітрильники на пошуки будівельних матеріалів для базиліки св. Марка аж на Сицилію, до Афін, Константинополя, Малої Азії, ба навіть в Африку.
Якими були транспортні витрати? Якщо матеріал походив із місцевостей, віддалених на кількадесят чи й більше кілометрів, його ціна зростала у чотири-п’ять разів. У каменоломнях Кана за міру каменю платили один фунт шість шилінгів вісім пенсів. Коли він опинявся на будівельному майданчику кафедрального собору Норвіча, ціна міри вже становила чотири фунти вісім шилінгів вісім пенсів. Підраховано, що загальна вартість багатьох кафедральних соборів могла би зменшитися наполовину, коли б не тягар фрахту. Відповідно, руйнування античних споруд не було сліпим вандалізмом, а жорстокою економічною необхідністю. Дуже швидко стало зрозуміло, що єдиний ефективний засіб зменшити кошти перевезень — ще в каменоломнях надавати матеріалові такої форми, щоб він міг помандрувати на будівельний майданчик у якості готового продукту, легшого від необроблених блоків сирцю. Тоді каменотесів і майстрів відправляють у каменоломні, де ті працюють під наглядом архітектора. Ця дедалі поширеніша практика навіть призводить до виникнення в Англії підприємств, які постачали готові елементи, у тому числі й скульптури.
Неможливо не згадати про оригінальний засіб транспортування, що, мабуть, не трапляється ніде, поза середньовіччям. Ідеться про рамена й спини віруючих-добровольців. Перш ніж дістатися до відомого собору св. Якова у Компостело, в місцевості Тріакастела кожен прочанин отримував шматок вапняку, який треба було доправити до Кастанеда, де містилися печі. Часто цитують лист абата Емона з Шартра, написаний 1145 року, де описано юрбу жінок і чоловіків усіх станів (що критично налаштовані коментатори вважають гіперболою), котрі тягнули вози, наповнені «вином, пшеницею, каменем, деревом й іншими речами, необхідними для життя і побудови церкви». Тисячі осіб крокували у повній тиші. Досягнувши мети, вони співають гімни і розкаюються у гріхах. Численні літературні тексти доповнюють образ добровільної праці віруючих. Під час спорудження кафедрального собору у Везле Берта, дружина герцога Жиро де Русільйона, вночі покидає подружнє ложе. Герцог, сповнений підозр, іде за нею слідом:
43
«І бачить — приїхала пані з її почтом /
Який складався з доброчесних дам /
Вони заходилися розкидати пісок по арені /
Щоб долучитися до важкої праці».