Постійна турбота про кшталт і долю твору спочивала в Англії, Франції, Німеччині — на абатах і єпископах, натомість у Італії — на міських комунах. Абат Сюже є зразком і символом тих, хто всю свою енергію, час і талант віддавали кафедральному соборові. Його можна виразно уявити, коли він сперечається зі злотниками й малярами, усталює іконографію вітражів, спинається риштованнями, керує походами дроворубів до найближчого лісу у пошуках достатньо великих і міцних дерев. Завдяки йому будова Сен-Дені тривала три роки і три місяці, що було рекордом швидкості будівництва, не побитим за багато віків. Такими ж заступниками були: для Нотр-Дам — Сюллі, для Ам’єна — єпископ Еврар де Фуйлуа, Ґотьє де Мортань — для Оксера.
Та навіть найбільшої енергії та ентузіазму однієї людини бракувало, щоб забезпечити безперервний нагляд за чималими ініціативами. Тому виникають установи, свого роду підприємства, які по-різному називали у різних країнах: fabrique, oeuvre, Werk, work, opera. Вони опікуються всією складною махиною розпоряджень і рахунків, керують фінансами, наймають мистців і робітників, зберігають плани. Капітула делегує одного чи кількох священиків, яких відтоді іменують custos fabricae, magister fabricae, magister operis. Проте, вони не були, як можна б із цих назв судити, технічними працівниками, а адміністраторами. Втім, і сама адміністрація зазнає поділу та спеціалізації. У Франції la fabrique займаються фінансами, l'oeuvre — справами будівництва у вужчому сенсі слова. З часом ці нові адміністративні організми здобувають значну автономію, найбільшу в Італії, де вирішальну роль у справі спорудження кафедральних соборів відіграють комуни.
Пригляньмося до людей, котрі працюють на будові. Вони становлять невелике, з власною ієрархією суспільство. На самому низу соціальної драбини бачимо робітників, яких мініатюри зображають, коли вони піднімаються драбинами, несучи каміння і розчин на коромислах, чи терпляче обертають колеса підйомників. Їх найчастіше рекрутували з селян-утікачів, синів багатодітних сільських родин, які вирушали до міста у пошуках хліба та свободи. Некваліфіковані, вони отримували найважчу роботу: копання фундаментів, бувало на глибину до десяти метрів, і переміщення матеріалів. Але їх, особливо молодих, моторних, зігрівала надія, що певного дня хтось інший перейме їхні важкі коромисла, а вони на вершку будівлі укладатимуть каміння. Матеріальні стимули відігравали тут поважну роль. Носій каміння, трудівник лопати заробляли денно сім динарів, муляр — двадцять два динари.
Чи варто дивуватися, що вони не надто привітно ставилися до тих, хто добровільно зголошувався на будову, як просвітлений Рено де Мантобан, який у важкій праці шукав спокути за вчинені гріхи? Chanson degeste, яку називають Quatre Fils Аутоп[45], розповідає про нього, що коли ввечері робітники отримували свою денну платню, Рено взяв лише одного динара. І не подумайте, що він працював погано, навпаки, тягав за трьох, так, що мулярі сварилися між собою за те, кому він допомагатиме. Рено прозвали «робітником святого Петра», проте через вісім днів колеги по праці в розпачі вдарили його важким молотом у потилицю, а тіло викинули у Рейн. Важливий висновок, який випливає з цієї кривавої повісті, — кількість некваліфікованих робітників була значною, а боротьба за робоче місце — нещадною. Кількісне співвідношення кваліфікованих до некваліфікованих становило один до трьох, один до чотирьох, ба навіть більше. Абати з Рамзе ремствують на тих, хто приходить на будову не з побожності, а через жадобу заробітків, par l'amour de la paie[46], що нас, у свою чергу, дивує мало.
Назовні виглядає, що поміж групами робітників і майстрів існувала прірва, але так не було. Адже готичні собори, ці великі імпровізації, вимагали чогось на кшталт органічного зв’язку всіх зайнятих на будові. Це було зумовлено навіть самим характером матеріалу. Обтесаний внизу каменярами камінь мусив потрапити на точно визначене місце, позаяк не був взаємозамінним елементом, як цегла. Мабуть, тому у відомостях про платню, складених господарським методом, а не відповідно до розміру ставки, виразно вимальовуються трудові колективи. Одразу під рядком майстра-будівничого — рядки помічників, званих valets, compagnons, seruiteurs. Останні навіть обов’язково мусили навчатися ремесла. Бодай такого простого, як приготування розчину. А формувальники фігурують уже в списку ремесел, укладеному Стефаном Буало.