Роль архітектора уточнюється, а його значення зростає, так би мовити, водночас зі зростанням великих готичних кафедральних соборів. Становище і повага до цієї професії усталюються приблизно в середині XIII століття. Проте саме тоді ми натрапляємо на текст, над яким зі здивуванням розводимо руками. Мораліст і проповідник Ніколя де Б’яр обурено каже: «Стало звичаєм, що на великих будовах є майстер, який словами керує працею, але дуже рідко, або й взагалі ніколи не докладає рук до роботи; попри це, він отримує вищу платню, ніж інші». Далі не без погорди розповідається, що одягнений у рукавички і озброєний паличкою, той наказує: «Отак і отак маєш тесати цей камінь», — сам, однак, не працює. Подібно до багатьох сучасних прелатів, додає Ніколя де Б’яр, щоб посилити міру осуду.
Процитований текст виразно свідчить, що емансипація нової професії була нелегкою. Архітектуру не вивчали в університеті. Поряд із досвідченими ремісниками в ті часи траплялися й аматори, які поповнювали лави фахівців, наприклад, славетний Перро, «який із поганого лікаря став добрим архітектором», чи Рен — математик і астроном, або Ванбру, за фахом комедіограф. Але то були принаймні, як ми б це окреслили сьогодні, інтелектуали. А траплялися й прості люди (про це згадує Піч), скажімо, сільський муляр, до того ж неписьменний, який збудував на Мальті велику церкву з куполом. Чернечі ордени також віддали данину цьому фахові. У добу середньовіччя ченці-цистерціанці мали повсюдно репутацію добрих зодчих і навіть стали причиною суперечки між папою та Фрідріхом II. Останній змушував цистерціанців будувати свої замки.
Архітектурі не знайшлося місця серед вільних мистецтв. Без сумніву, це дошкуляло архітекторам, котрі намагалися компенсувати таку несправедливість узурпацією університетських титулів magister cementatorum, magister lapidorum. Відомо, що цей факт викликав протести паризької колегії адвокатів, яка не погоджувалася на побратимство з мулярами. (Бідні юристи. Що залишилося від їхньої казуїстики, крім того, що вона є вдячною темою для комедій.)
Проте вершиною всього був напис на намогильній плиті П’єра де Монреаля, архітектора св. Людовіка, творця Сен-Шапель. У цій інскрипції він не лише названий досконалою квіткою добрих звичаїв, але там також фігурує титул docteur ès pierres[48], який ніколи вже пізніше не трапляється. Втім, то був апогей індивідуальної кар’єри, що не повинен заступати скромних початків.
Ким є для нас архітектор? Особою, котра готує проекти. Чи збереглися проекти середньовічних кафедральних соборів? Щойно від середини XIII століття. З того періоду походить безцінний альбом Вілара де Онекура, про який невдовзі йтиметься. Щоправда, зберігся проект абатства Сен-Ґал з IX століття і план розподілу води для Кентерберійського абатства з XII століття, проте важко ці начерки назвати проектами через їхню наївну перспективу, яка нагадує дитячі малюнки. Той брак головного джерела для вивчення історії архітектури можна легко пояснити високою ціною на пергамент. Відтак не виключено, що проекти малювали на інших, менш тривких, важчих для збереження матеріалах. А може, то наше чергове блюзнірство на адресу будівничих кафедральних соборів, друге після щойно згаданого браку кошторисів — нарис починання бовванів у головах ініціаторів не дуже виразно.
Підприємства, які займалися спорудженням кафедральних соборів у Страсбурзі, Кельні, Орвієто, Відні, Флоренції та Сієні, ревно стерегли численні проекти, що з’явились упродовж XIV–XV століть. У той період виникають tracing houses, chambres aux traits — невеликі, підпорядковані архітекторові, як ми б сьогодні сказали, креслярські групи. Пергамент подешевшав, техніка рисунку значно вдосконалилась, але, попри це, важко відтворити історію будови на підставі цих матеріалів. Адже найчастіше рисували плани елевації та фасаду, і майже ніколи — цілість. До того ж, ніхто не переймався докладністю і дотриманням мірила. Таким чином, то були наче підсумкові резюме, а не докладні технічні рисунки для виконавців. Це ж саме стосується моделей, зроблених із воску чи дерева, вкритого гіпсом, які на образах тримають святі й фундатори. Всі вони були засобом порозуміння поміж архітектором і покровителем будови, а не між проектантом і підрядником.
На щастя, зберігся таки документ, який дозволяє зазирнути у майстерню архітектора докладніше і глибше, ніж усі решта збережених переказів і проектів. Це перший і єдиний відомий нам середньовічний підручник архітектури, мала енциклопедія знань про будівництво, а водночас зошит для нотаток і рисунків, практичних порад і винаходів. Ідеться про альбом Вілара де Онекура. На жаль, тридцять три аркуші пергаменту, які дійшли до наших днів, складають лише половину твору. Бракує цілого розділу, присвяченого дерев’яним конструкціям і теслярству, що для будівничих кафедральних соборів мало капітальне значення. Попри це, матеріал, вміщений у цьому путівнику архітектора, аж вихлюпується за межі сторінок зшитка.