Економічний розвиток загальмований, демографічна крива спадає, поглиблюється інфляція. Про це йдеться в чарівній пісеньці 1313 року:
Il se peut que le roy nous enchante,
Premier nous fit vingt de soixante,
Puis de vingt, quatre et dix de trente.
…Or et argent tout est perdu,
Ne jamès n’en sera rendu.[54]
Крах італійського банку Скала, відчутний мало не в усій Європі, збігається з вибухом столітньої війни. Релігійну архітектуру заступає архітектура оборонна. Повертаються часи товстих мурів.
Порожніють будівельні майданчики недобудованих кафедральних соборів. Нікого вже не цікавлять високі арки та містерійні склепіння.
Сини тих, хто різьбив усмішку янгола, обточують гарматні кулі.
Про альбігойців, інквізиторів і трубадурів
Подорожуючи Південною Францією, раз-у-раз натрапляємо на сліди альбігойців. Сліди мізерні — руїни, кості, легенда.
Я був свідком дискусії, під час якої вчені професори хапалися за вчені голови саме через альбігойців. Це, мабуть, одна з найсуперечливіших проблем у сучасній медієвістиці. Отож, може варто ближче придивитися до цієї єресі, знищеної у середині XIII століття. Факт цей безпосередньо пов’язаний із виникненням французької могутності на румовищах графства Тулузи. День, коли догасали вогнища Монсеґюра, став днем утвердження великої держави франків. У серці християнської Європи було знищено квітучу цивілізацію, в лоні якої тривав важливий синтез елементів Сходу й Заходу. Стирання з релігійної карти світу віри альбігойців, що могла відіграти помітну роль у формуванні духовного обличчя людства, як от буддизм чи іслам, пов’язане з виникненням чинної впродовж століть інституції, яку називали інквізицією. Тому не дивно, що цей вузол політичних, національних і релігійних проблем розбурхує пристрасті, і його нелегко розплутати.
Література, котрою обросла проблема альбігойців, заповнила б чималу бібліотеку. Проте оригінальні тексти цих єретиків можна полічити на пальцях однієї руки. Таке часто трапляється в історії культури. Проте не всі твори поглинув пісок і вогонь історії, тому потрібно реконструювати людську думку й страждання з уламків, сумнівних переказів і цитат у творах суперників.
Щоби краще зрозуміти роль альбігойців, які діяли на півдні Франції в ХІ-ХІІ століттях, варто нагадати, бодай побіжно, про їхніх далеких попередників. Безсумнівно, що в їхній єресі, чи, як переконані інші, релігії, обізвався голос Сходу. Історики, котрі вивчали ґенезу цієї течії, встановили наступну генеалогію: гностики (дехто сягає аж до Заратустри) — маніхеї — павлікіани — богуміли — катари (вони виступають на півдні Франції під назвою альбігойців, від міста Альбі). Спільною та характерною рисою цих течій був яскраво виражений дуалізм, заснований на вірі у взаємодію у всесвіті двох сил — Добра і Зла; визнання світу творінням Демона (а отже, відкидання Старого Заповіту), що призводило до крайніх форм огуди тіла й матерії, а в моральній царині — до суворого аскетизму. Психологічним підґрунтям цих поглядів була зачарованість злом, яким повнився тогочасний світ, і яку легко пояснити в епоху катастроф, насильства і воєн.
Гностики мають погану репутацію у багатьох істориків філософії, котрі радо б усунули цей розділ із підручників, де зафіксовані холодні й аналітичні думки. Проте тих, хто не цурається естетичного задоволення від знайомства з інтелектуальними конструкціями, завше приваблюватиме теорія гностиків, їхня карколомна драбина іпостасей, що в’язала небо і землю.
Справжнім і серйозним конкурентом став для християнства Мані, чия особа має докладну дату народження й смерті. Він народився у Вавилонії, але за походженням був персом, вихованим у середовищі гностиків. Пророк із великим впливом при царському дворі, переконаний у своєму месіанському покликанні, Мані здійснює подорож до Індії, пізніше навчає, здобуваючи юрми послідовників, і врешті, прикутий ланцями до муру перським царем Баргамом, гине після двадцятишестиденної агонії. Відкриття у Турфані й Фаюмі (тобто місцях, розташованих на віддалі тисячі кілометрів), довели, що той, хто іменував себе наступником Будди, Заратустри і Христа, далебі прагнув створити синкретичну релігію, яка б поєднувала буддійські, маздаїстські та християнські елементи. Успіх релігії Мані був величезним, вона поширилася на Китай, Центральну Азію, Північну Африку, Італію, Іспанію та Галлію.
54
«Певно нас король зачарував, /
Спершу нам зробив із шістдесяти двадцять, /
Потім із двадцяти залишилася чверть, а з тридцяти десять. /
…Так усі гроші й розійшлися /
І нічого тут не поробиш».