У ті часи маніхеї, з огляду на свою поширеність, мученицьку смерть Пророка, ще сильніше, ніж у гностиків, наголошений дуалізм (боротьба космічних сил Добра і Зла перенеслась у душу людини, роздираючи її на частини), становили головну опозицію християнству. Отці Церкви не шкодували анафем, а більш філософськи налаштовані полемізували, як от святий Августин (сам колишній маніхей) у трактаті Contra Faustum. Він притискає свого опонента до стіни, прагнучи йому довести, що визнання двох засад Добра і Зла веде до багатобожжя. Фауст, однак, відбиває діалектичні удари. «Це правда, що ми приймаємо дві засади, але тільки одну називаємо Богом, другу іменуємо hyle або ж матерією, чи, як це посполито мовиться, Демоном. Однак, якщо ти твердиш, що це рівнозначно зі встановленням двох богів, мусиш також твердити, що лікар, який має справу зі здоров’ям і хворобою, творить два поняття здоров’я». Після диспутів своє слово сказав меч, і маніхейство у IV столітті було потоплене у морі крові. Тільки у Китаї воно проіснувало до XIII століття, тобто до часу вторгнення Чингізхана.
Захоплюючим епізодом світової історії є павлікіани, секта дуалістів, які у Вірменії, на межі Персії та Візантії, створили ненадовго у VII столітті державу, чи, радше, напівнезалежну колонію. Католицький єпископ Вірменії закидав їм культ сонця, що є виразно маніхейською рисою, однак самі павлікіани, певно з політичних міркувань, підкреслювали свій зв’язок із християнством. Їхнє нечисленне, але відважне військо доходило аж до Босфору, і щойно Василій І розгромив їх у битві під Бартиргаксом 872 року. З переможеними він обійшовся, як на ті часи, людяно, депортувавши їх на Балкани. Ця обставина, як виявиться далі, доволі істотна.
Залишається дискусійним питання, якою мірою описані вище династії єретиків усвідомлювали неперервність загалом тотожної релігійної думки. Втім, тут ми доходимо до миті, коли зв’язки і відгалуження вже виразно помітні. Тож, у Болгарії у X столітті з’являються богуміли, ще більш палкі, ніж павлікіани, прихильники дуалізму, які проголошували, що чуттєвий світ є творінням сатани, і навіть людина, суміш води й землі, має душу, створену подихом сатани та Бога. Богуміли виступають і проти Риму, і проти Візантії. Вони розгортають успішну апостольську діяльність, сягаючи на Апеннінському півострові Тоскани і Ломбардії, а також Південної Франції. Тут богуміли знаходять дуже добрий ґрунт, на якому виростає потужна єресь катарів (від грецького слова «чистий»), яких у Північній Італії, Боснії та Далмації називали патаренами, а на півдні Франції — альбігойцями.
Джерела, як ми вже згадували, скупі. Перелічимо головні. Це Interrogatio Johannis (чи Scène Secrète), апокриф XIII століття, який фальшує, як дописала рука інквізитора, Євангелію святого Івана. Тема твору — розмова Івана з Христом на небі, що стосується проблем падіння сатани, його правління, створення світу й людини, зішестя на землю Ісуса Христа і Страшного Суду. Цей текст, місцями чудовий, є давнішим від латинського катаризму, а його зміст виразно свідчить про богумільське походження. До наших днів дійшли дві версії: одна, так звана «каркасонська», міститься у знаменитій збірці документів Collection Doat, друга версія — віденська.
Єдиним збереженим теологічним твором катарів є Liber de duobus principiis, створений наприкінці XIII століття. Текст цей далекий від схоластичної солідності викладу, втиснутого у ригористичні розділи й параграфи. Він містить доктринально важливу й філософськи найцікавішу частину про свободу волі, а також космогонію та полеміку. Остання свідчить, що катаризм аж ніяк не був єдиною течією, але розпадався на школи і принаймні на два крила дуалістів: поміркованих і безоглядних. Автор трактату (вчені висловлюють здогад, що ним був італієць Джовані з Люґо) стоїть на позиціях безоглядного абсолюту, заснованого на тому, що Зло є так само вічним, як Добро; онтологічно кажучи, буття і ніщо, усвідомлені також як космічні сили, існували завше. Втім, варто підкреслити, що полеміка катарів мала характер родинних суперечок, і опоненти не користувались убивчою зброєю анафеми.
І нарешті, Ритуал катарів — літургійний трактат, який дійшов до нас у двох версіях: т. зв. ліонській (окситанською мовою) та флорентійській (латиною). Історики релігії не завжди приділяють належну увагу справам ритуалу, а прецінь саме в ньому, а не в теологічних концепціях, можна найвиразніше помітити міру спіритуалізації досліджуваної релігії. Отож, літургія катарів приваблює своєю величною суворістю і простотою. Катари відкидали більшість таїнств, скажімо шлюб, що було наслідком їхнього негативного ставлення до плотських справ. Проте вони допускали те, що ми б сьогодні назвали цивільним шлюбом, і тому в реєстрах інквізиторів часто трапляються слова amasia чи concubina[55] (стосовно дружини катара). Сповідь була загальною, а найважливішим таїнством уважалося consolamentum[56] — духовне хрещення, яке уділяли тільки дорослим особам, і то після тривалих приготувань, молитов і постів. Ті, хто його прийняв, переходили з численної лави «віруючих» до вузької і готової на все еліти «досконалих».