Зрештою, війна вже давно перестала бути походом проти єретиків, а перетворилася на велику баталію Півночі з Півднем, національну війну, і хоча кількість замків, здобутих Монфором, зростає, країна зовсім не завойована. Сеньйори вичікують у своїх орлиних гніздах належного часу, міста бунтують, а французькі залоги, осаджені у здобутих фортецях, часто зазнають нападів, і їх вирубують вщент. Облоги щоразу довшають і важчають. Безьє впало за кілька годин, п’ятнадцять днів знадобилося для здобуття Каркасона, а Мінерва склала зброю щойно через шість тижнів.
Фортецю Терм хрестоносці облягали чотири місяці. Замок був чудово розташований, і, щоб до нього підступитися, за свідченням очевидця, «треба було кинутись у провалля, а далі, так би мовити, повзти до неба». Вояки облоги деморалізовані, їхня кількість скорочується наполовину, вони голодують, а єпископи, які супроводжували Монфора, через три важкі місяці облоги хочуть його покинути. «Лев хрестових походів» благає їх, щоб вони зосталися ще два дні. Ввечері другого дня командувач оборони Терма пропонує розпочати переговори. Цистерни у місті висохли — ще раз вода стала спільником хрестоносців. Однак уночі раптово випав дощ, і Раймунд, командувач залоги, замикається у фортеці. Боротьба точиться запекла і багата на драматичні епізоди. Під час меси був убитий капелан Монфора, а приятелеві, з яким він походжав попід руку, машина для метання каменю відтяла голову. Монфор зламаний, він думає про припинення облоги і вступ до монастиря. Одного дня фортеця змовкає, і здивовані хрестоносці переконуються, що вона порожня. Тим разом обложених здолали пацюки: під час посухи вони потрапили до цистерн і отруїли воду.
Війна щоразу ближче підступає до графства Тулузи і графства Фуа. Згідно з планом методичного завоювання хрестоносці облягають Лавор. Його захищає Емері де Монреаль, колишній союзник Монфора, син Бланш де Лорак, знаної «досконалої». Дама ця відома вірністю Церкві катарів і справами милосердя. Після героїчної боротьби, яка тривала понад два місяці, мури Лавора падають. Керівника оборони і вісімдесятьох лицарів повісили. Встановлена поспіхом шибениця не витримала тягаря, і багатьох приречених треба було просто дорізати. Каштелянку Лавора вкинули до колодязя й каменували. Гігантське багаття, найбільше за часів цієї війни, поглинуло чотириста альбігойців, котрі увійшли в полум’я, співаючи «cum ingenio gaudio»[60].
Насувається неминуча розправа з графом Тулузи, бо хрестоносцям зрозуміло, що Раймунд VI є ненадійним союзником. Він чинить усе, аби лише врятувати країну від війни, проте впертість папського легата незламна. Монфор облягає серце країни, столицю Ланґедоку — Тулузу, але, у свою чергу, його раптом самого оточують у Кастельнодарі. Під мурами цього міста суперники сходяться у кривавій, однак безрезультатній битві.
Амбіції Монфора непокоять папу, який навіть ненадовго припиняє хрестовий похід і несподівано надає своєму легатові Арно Емері титул герцога Нарбонського, що зумовило багатолітню незгоду цих двох завойовників, які досі працювали душа в душу.
Тепер у воєнну гру втручається араґонський король Педро II, поєднаний із Ланґедоком феодальними зв’язками, шваґер графа Тулузи, а водночас керівник хрестового походу на маврів і їхній нещодавній переможець під Лас-Навас-де-Толоса. Вже кілька разів, хоча й безуспішно, він виступав у ролі посередника в боротьбі своїх сусідів із французами, а тепер, користаючи з військової слави, намагається розтлумачити папі, що війна проти єретиків перетворилася на варварське загарбання та колонізацію християнського краю.
Коли аргументи не подіяли, Педро II на чолі найкращих лицарів Араґону й Каталонії переходить у вересні 1213 року Піренеї та стає поруч із Раймундом VI. Співвідношення лицарів становить 900 до 2000 на шкоду Монфору, коли обидві армії шикуються до битви біля міста Мюре. Раймунд VI на військовій раді пропонує чекати атаки, пізніше контратакувати й загнати суперника до замку силою, де невдовзі він буде змушений капітулювати. Іспанцям цей розсудливий план видається замало мальовничим і лицарським. Тимчасом Монфор із наполеонівською швидкістю і жвавістю кидається на араґонців, і обидві армії стискають одна одну у смертельних обіймах. «Було чутно, ніби великий ліс падав під ударами сокир». Педро II, 39-річний, могутній, тигрячої сили войовник не керує війною, а перебуває у самому центрі того всезагального хаосу, яким була середньовічна битва. Він гине у затятій борні, а звістка про смерть короля сіє паніку. Раптова атака Монфора з флангу змушує суперників тікати, серед них і армія графа Тулузи, яка не встигла навіть вступити у бій. Ланґедокська піхота, котра вже штурмувала Мюре, знищена, і двадцять тисяч люду поглинули глибокі й бистрі води Гаронни. Через півтора року Монфор, не втративши жодної людини, вступає до Рима катарів — Тулузи. Раймунд VI і його син отримують притулок при дворі англійського короля.