Монфор стає володарем країни, більшої ніж вотчина французького короля. Доля Ланґедоку здається вирішеною, проте вождь має, власне кажучи, лише стільки тої землі, що під підошвами французьких солдатів.
16 липня 1216 року помирає папа Інокентій III, і на звістку про це дев’ятнадцятирічний Раймунд VII висаджується у Марселі, з ентузіазмом зустрінутий мешканцями. Він одразу облягає Бокер і змушує Монфорового брата, який там обороняється, капітулювати. Мешканці Тулузи зводять на вулицях барикади і виганяють французів. Прямуючи крізь Піренеї на чолі араґонців, Раймунд VII вступає до своєї столиці, де його вітають зі сльозами радості. Монфор, уперше переможений, облягає місто, але марно, незважаючи на підмогу. Побитий «лев хрестових походів» уже не той, що колись, і кардинал-легат Бертран нарікає, що великий войовник, котрого раптом спіткало безвілля, «просить тільки Бога про спокій, і щоб від стількох страждань зволив вилікувати його смертю». На дев’ятому місяці облоги, під час ранкової атаки тулузців, був поранений Ґі де Монфор, Сімонів брат. Вождь вибігає з намету, де слухав був Службу Божу, і цієї миті великий камінь, запущений із військової машини оборонців, поцілив «графа у сталевий шолом так, що очі, мозок, зуби, чоло і щелепа розбризкалися, а сам він упав на землю мертвий, скривавлений і чорний».
Такий радісний вигук пролунав від Альп аж до океану.
Син Сімона, Еморі — лише тінь батьківських талантів. Двічі розбитий, він віддає здобуті батьком землі французькому королю. Старий лад у Ланґедоці відновлено. 15 січня 1224 року Еморі де Монфор назавжди залишив Каркасон, забравши з собою могутнє тіло свого батька, зашите у шкуру бика.
Після цього першого акту драми відбувається похід Людовіка VIII, справа рук його амбітної дружини Бланки Кастильської, яка чинила все, щоб унеможливити порозуміння між Раймундом VII та папою. Новий похід, попри героїчну оборону Авіньйона, був загалом військовою прогулянкою, однак, армію хрестоносців спіткала епідемія, і дорогою додому король Людовік VIII помер. Справу Монфора енергійно продовжує Умбер де Божо, новий королівський намісник Каркасона, котрий відвойовує втрачені хрестоносцями замки і запроваджує нову зброю проти непокірного краю. «На світанку, прослухавши месу і з’ївши сніданок, — розповідає історик Ґійом де Пюйлоран, — хрестоносці вирушили в дорогу слідом за лучниками… вони починали нищити винниці, розташовані найближче до міста, в той час, коли його мешканці ще спали; пізніше повернулися на довколишні лани, далі знищуючи все, що трапиться дорогою». Околиці не здобутої Тулузи та інших міст перетворилися на пустелю. Триває війна замків.
Наполеон Пейра у своїй «Історії альбігойців» оцінює втрати Півдня за п’ятнадцять років війни у мільйон убитих. Іншим дослідникам це число видається перебільшеним, проте майже всі говорять про величезне знекровлення краю. Хроніки, як завше, описують смерть лицарів і героїв, але згідно з гомерівською традицією, незворушно оминають гори безіменних жертв.
Тільки перспективою повного знищення краю і смертельною втомою можна пояснити, що переможець Монфора Раймунд VII, котрий не схилив голови перед королем Франції, підписує 1228 року трактат у Мо на умовах, які зазвичай нав’язують ганебно переможеному суперникові. Суверен Лангедоку не лише присягнув на вірність Церкві та королю Франції, а й зобов’язався поборювати єресь (особливо непристойним є зобов’язання виплачувати дві марки срібла виказувачам єретиків). Ухвалено також зруйнувати фортифікацію Тулузи і тридцяти інших замків, а також віддати королю більшість фортець. Узгоджено нові кордони графства, при чому від давньої території зосталась одна третина. Свою дочку Раймунд VII віддав заміж за брата Людовіка IX Альфонса з Пуатьє, а позаяк граф Тулузи не мав сина, це остаточно вирішило долю Ланґедоку.
Урочиста присяга на трактаті відбулась у новозбудованому кафедральному соборі Нотр-Дам у Страсний Четвер 1229 року. Після перемоги над німецьким імператором під Бувіне Капетинги почали вірити у свою місію. Церемонія мала всі ознаки приниження переможця Монфора та відбулась у присутності молодого короля Людовіка IX, королеви, прелатів і паризького люду. Раймунд VII у сорочці, з мотузкою на шиї, ведений папським легатом у Польщі та Англії, йде до вівтаря, де його чекає кардинал-легат із різкою. «Шкода було дивитися, — пише Ґійом де Пюйлоран, — коли того великого графа, який так довго стримував сили стількох народів, тепер вели босого, лише в сорочці та штанах, аж до сходів вівтаря». Переказують, що, коли граф укляк перед прелатом, то вибухнув божевільним сміхом. Може, він тоді уявив собі, як двадцять років тому вели, шмагаючи різками, до вівтаря у Сен-Жиль його батька. Коли Раймунд VII повертається до Тулузи, там уже хазяйнують комісари короля і Церкви, хазяйнують на землі, якої він ніколи не втратив у боротьбі. Трубадур Сікар де Марвежоль бідкається:
61