— Ну, йди вже. Ти так прилип до стіни, що мені ніде сісти. Йди сміливіше, — підохочував він його. Господар наблизився до токонома.
— Кусямі-кун, це мій дядько зі Сідзуоки, про якого я тобі не раз розповідав. Дядьку, а це Кусямі-кун.
— Дуже радий вас бачити, — мовив дідок. — Мейтей доступився вашої ласки, і я теж давно мріяв порозмовляти з вами. На щастя, сьогодні ми проходили мимо вашої господи, і я вирішив подякувати вам за щедру і ласкаву увагу до Мейтея. Прошу вас, не, погребуйте моєю особою і не позбавляйте мене вашої прихильності в майбутньому.
Старий виголосив цей монолог у старовинному стилі одним подихом. Неговіркому, понуркуватому господареві не траплялися такі старомодні дідки. І якщо спочатку він розгубився, то тепер, коли його обсипали таким градом вітань, господар геть забув про розцяцькований конверт і про корейський женьшень. Він лише насилу проказав:
— Я теж… Я теж… Збирався відвідати… Радий вас бачити… — і, підвівши голову, крадькома зиркнув на гостя. Але той все ще хилився у низькому поклоні, тож господар поспішив і собі шанобливо тицьнути носом у мату.
За хвилю дідок підвів голову:
— Колись і в мене тут був дім, і я довго жив у столиці. Але під час руїни [176] я надовго виїхав звідси і тепер нічого тут не впізнаю… Якби не Мейтей, я б не знав, що його робити. Хоч і кажуть, що все тече, все змінюється, але все ж таки рід сьогуна триста років…
Мейтеєві, видно, обридло слухати дядькові теревені й він його урвав:
— Можливо, рід сьогуна чогось вартий, але й епоха Мейдзі теж прекрасна. Напевне, в ті часи не було Червоного Хреста?
— Не було. Нічого схожого на Червоний Хрест не було. І бачити його Високість принца можна тільки тепер… От і мені, старому, пощастило взяти участь у сьогоднішніх зборах і почути голос його Високості принца. Тепер уже можна й помирати.
- І то добре, що побачили Токіо після такої довгої перерви. Знаєш, Кусямі, дядько спеціально приїхав із Сідзуоки на конференцію Червоного Хреста. Ми щойно були в парку Уено на цій конференції, а на зворотному шляху заскочили до тебе. Бачиш, він у сюртуку, що я замовив у «Сіракія».
Справді, на дядькові був сюртук. Але який? Явно не на його плечі: рукави задовгі, вилоги настовбурчені, на спині западина. До того ж тісний у пахвах. Навряд чи легко навмисне пошити такий незграбний сюртук. Як на біду, ще й білий комірець сорочки відстебнувся, і щоразу, як дядько підводив голову, висувався борлак між комірцем і сорочкою. Тепер уже важко збагнути, чи сорочці, чи сюртуку належить чорний бант. Сюртук ще можна терпіти. А от що за диво самурайська зачіска «тьоммаґe»! Я почав шукати очима залізне віяло, що про нього розповідав Мейтей, — акуратно складене, воно лежало коло старого. Господар нарешті оговтався і, з посиленою увагою розглядаючи одежу гостя, здивувався — він ніяк не сподівався, що Мейтей здатний казати правду. Те, що господар побачив, перевершувало Мейтеєві описи. Якщо господареве ряботиння — цінний матеріал для історичних досліджень, то самурайська зачіска «тьоммаґе» і залізне віяло у цьому розумінні мають далеко більшу вартість. Господареві кортіло розпитати докладно про залізне віяло, але він побоявся бути настирливим, а тому поставив звичайне запитання:
— Людей, напевне, зібралося багато?
— Дуже багато. І всі витріщили на мене очі… Таких цікавих світ не бачив. Колись люди не були такими.
— Еге ж, правду кажете, в давнину люди були інші, — відповів господар так, наче то він сам був дідком. Не подумайте тільки, що господар вдавав з себе всезнайку. Просто ця репліка виникла зненацька в його каламутному мозку.
— А знаєте, всі тільки й позирають на мій «шоломоруб».
— Напевне, оце віяло дуже важке.
— Спробуй візьми в руки, — запропонував Мейтей господареві. — Важкеньке. Дядьку, дайте йому.
Дідок натужно підняв віяло і ввічливо передав господареві. Кусямі-сенсей якусь хвилину тримав віяло так, як прочани у храмі Куродані в Кіото тримають меч Ренсьобо, а тоді мовив:
— Справді, - і повернув гостеві.
— Усі чомусь називають його залізним віялом. Але він не має нічого спільного з віялом, це ж бо «шолморуб»…
— Гм… А що воно за штука?
— Рубати шоломи… Коли ворог падав непритомний від удару, його добивали «шоломорубом». Ним користуються з часів Кусунокі Масасіґе [177]…
— А що, цей «шоломоруб» належав Масасіґе?..