Навіть коти вміють сміятися. Люди помиляються, вважаючи, що тільки вони це вмііють робити. Коли я сміюся, ніздрі набирають форми трикутника, борлак сіпається як навіжений. Та хіба людям зрозуміти такий сміх?
— А хто, власне кажучи, ваша господиня?
— Хто господиня? Дивно. Вона пані вчителька. Вчителька гри на кото.
— Я це знаю. Мене цікавить, з якої вона родини. Певно, колись вона посідала високе становище в суспільстві.
— Звичайно!
«Поки тебе я ждала, низька сосна…» — по той бік сьодзі [33] пані вчителька заграла на кото.
- Гарний голос, — похвалила Мікеко.
- Начебто й непоганий, але я не дуже тямлю у співі. До речі, що це вона грає?
— Це? Питаєте, що це таке? Сама не знаю. В усякому разі, пані вчителька дуже любить цей твір… Між іншим, пані вчительці вже шістдесят два. Але її здоров’ю можна позаздрити, правда?
Ясна річ, здоров’я у неї непогане, якщо дожила до такого віку. Я тільки вимовив: «Еге ж», — і замовк. Нічого не вдієш, коли на щось розумніше не спроможний.
— Все-таки вона з родовитої сім’ї. І завжди про це згадує.
— 3 якої?
— Здається, вона дочка небожа матері чоловіка молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама [34]…
— Що, що?
— Чоловіка молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама…
— Ага. Постривайте-но. Особистого секретаря молодшої сестри Тенсьоін-сама…
— Та ні! Молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама.
— Гаразд, зрозумів. Отже, Тенсьоін-сама?
— Так.
— Особистого секретаря?
— Еге ж.
— З яким побралася…
— Молодша сестра якого побралася…
— Так, так, я помилився. Чоловіка молодшої сестри…
— Материного небожа донька!
— Материного небожа донька?
— Нарешті, здається, зрозуміли?
— Та де там! Усе переплуталось, ніяк не доберу до пуття. То ким вона доводиться Тенсьоін-сама?
— О господи, який ви недогадливий! Я ж вам відразу ясно розтлумачила — вона донька небожа матері чоловіка молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама.
— Я це зрозумів…
- І добре, що зрозуміли.
— Атож, атож.
Мені лишалось тільки здатися. Іноді, залежно від обставин, доводиться безсоромно брехати.
Раптом двострунне кото за сьодзі вмовкло й почувся голос учительки: «Міке! Міке! Йди обідати!»
— Пані вчителька кличе. Треба йти, правда? — радісно стрепенулася Мікеко.
Що я мав відповісти? Все одно нічого не змінилося б.
— Заходьте ще, — видзвонюючи бубонцем, Мікеко побігла через двір, але тут же вернулась і стурбовано запитала: — Чого ви так змарніли? Що сталося?
— Нічого особливого. Просто від різних думок голова розболілася. От і вирішив: піду погомоню з Мікеко-сан, може, полегшає.
Хіба я міг признатися, як танцював з моті?
— Пильнуйтеся, бережіть здоров’я. До побачення.
Їй, здається, було жаль мене покидати; тому вперше після пригоди з дзоні я відчув полегшення. Настрій відразу покращав, і я надумав вернутися додому через знайомий садок з чайними кущами. По землі, що взялася голками трохи розталого інею, я добрався до огорожі, як навколо храму Кенніндзі. Крізь діру в ній я побачив. як Куро, вигнувши спину, сидить на кущику засохлої хризантеми й позіхає. Тепер я вже був не той, що раніше. 3агледівши Куро, я не тремтів зі страху, але, не бажаючи морочити себе розмовою, вирішив пройти мимо, наче його вперше у житті бачу. Але Куро не з тих, що змовчать, помітивши, як їх нехтують.
— Гей, ти, злидню безіменний! Чи не занадто ти останнім часом запишався? Думаєш, якщо на вчительських харчах, то можна так бундючно задирати пику. Я тобі не дурень.
Видно, Куро ще не знав, як я вславився. Я хотів було розповісти йому про це, але, зваживши, що він однаково не втямить, вирішив спершу привітатися, а потім чимшвидше позбутися його товариства.
— А, це ти, Куро-кун? Вітаю з Новим роком. Ти, бачу, бадьорий як завжди, — сказав я і, піднявши хвоста, крутнув ним уліво. Куро тільки підняв хвоста, але крутити ним убік і не збирався.
— Що?! Дурень? Якщо і дурень, то лиш на Новий рік, а такі, як ти, на цілий рік [35]. Гей, ти, мармизо — ковальський міху, начувайся!…
«Мармиза — ковальський міх» — здається, лайка, та я не був цього певен, тому й сказав:
— Пробач, а що таке «мармиза — ковальський міх»?
— Отакої! Тебе лають, а ти ще питаєш, що воно до чого. Сказано — дурень новорічний.
«Новорічний дурень»… Наче й поетично, однак ще незрозуміліше, ніж якась там «мармиза — ковальський міх». Хотів було спитати й про це (може, знадобиться в житті), але, згадавши, що все одно, скільки б не розпитував, чіткої відповіді не дістану, вирішив змовчати. Я стовбичив ні в сих ні в тих перед Куро, поки його господиня не заверещала: «Ой лишенько, а де ж це лососина, що я клала на полицю? Знову той гаспидський Куро поцупив. Чи хто бачив такого шкідника! Я йому вже покажу, де раки зимують! Хай тільки прийде!» Той крик брутально розітнув мирну атмосферу погідного весняного дня, порушив тишу «найяснішого царювання, коли жоден листочок на дереві ані шелесне» [36]. Значуще скрививши презирливу міну, — мовляв, хочеш лаятися, то й лайся, скільки влізе! — Куро випнув квадратне підборіддя, мов кажучи: чи чув, що вона сказала? Приголомшений, я тільки тепер запримітив біля його лап брудний огризок лососини, що коштувала яких два сени й три ріни [37].
34
Тенсьоін-сама — дружина Токуґави Іесади, тринадцятого сьоґуна (військового диктатора) з роду Токуґави; сама — найшанобливіше звертання до старшого або вищого за станом