— Міке поснідала?
— Ні, від самого ранку й ріски не мали в роті. Я поклала їх на котацу, нехай погріються.
Здавалося, наче мова йде не про кішку. Піклуються про неї, як про людину. Порівнюючи її становище зі своїм, я і заздрив, і радів: мені було приємно, що моя кохана зігріта такою ласкою.
— Що ж його робити? Якщо вона нічого не їстиме, то зовсім ослабне.
— Правда ваша, пані. На що вже ми — і то, як день поголодуємо, назавтра не можемо працювати.
Виходило, що служниця вважає кішку благороднішою за себе. Таки справді в цьому домі кішку високо цінують.
— А до лікаря ти її носила?
— Звичайно. Трапився якийсь дивний лікар. Заходжу я з Мікеко на руках до кабінету, а він питає: «Що, застудилася?» — і норовить помацати мій пульс. «Ні, - кажу, — не я захворіла, а вона», — і показую на Міке. Лікар засміявся і каже: «Я не розуміюся на котячих хворобах. Плюнь ти на неї і вона вмить одужає. От побачиш». Ви бачили такого нелюда? Я розгнівалась. «Не хочете оглянути — не треба, але мені вона дорожча над усе в світі». Поклала Міке за пазуху й повернулася додому.
— Ти мала рацію.
«Навіть у нас таке слово як «рація» рідко почуєш. Напевне, його вживають лише ті, хто кимсь доводиться Тенсьоін-самі. Яке вишукане слово!» — захоплено подумав я.
— Здається, вона ніби на щocь скаржиться, хлипає.
— 3астудилися й тепер їй болить горло. Тут будь-хто закашляє.
Служниця говорила надзвичайно шанобливо, — недарма ж вона працювала в особи, що кимсь доводилася Теньсоїн-самі.
— А тут останнім часом ще якась недуга, — туберкульоз, чи що, — вкинулася…
— Справді, тепер мало не щодень нова хвороба: як не туберкульоз, то чума. Треба берегтися.
— Колись, за сьогунату [51], про таку напасть і не чули. Ти теж пильнуйся.
— Авжеж, авжеж.
Служниця розчулилася.
— Як же це вона застудилася, коли ніби й надвір не виходить…
— Та, знаєте, у неї останнім часом поганий приятель знайшовся, — змовницьки, немов виказуючи державну таємницю, промовила служниця.
— Поганий приятель?
— Отой бруднющий кіт, що живе в учителя на головній вулиці.
— Отого, що вранці репетує не своїм голосом?
— Саме в того, що ґелґоче, як гусак, коли вмивається.
Образно сказано: «Ґелґоче, як гусак». Коли господар вранці полоще у ванні рот, то має звичку постукувати зубною щіткою по горлянці й видавати якісь дивні звуки. В поганому настрої він на всі заставки ґелґоче, а в доброму й зовсім надсаджується. Одно слово, і в доброму і в поганому настрої безперестанку ґелґоче. Якщо вірити господині, то раніше, — до того, як вони тут оселилися, — у нього не було такої звички, та якось він несподівано заґелґотав і відтоді й дня не обходиться без цього. Годі й казати, звичка кепська, і вам, котам, невтямки, чого вона йому так далася. Зрештою, річ навіть не в тому. Надто допекли мене слова «труднющий кіт». Я нашорошив вуха.
— Цікава б я знати, що це за замову він вигукує. До Реставрації Мейдзі навіть слуги знали, що таке етикет, ніхто тоді так у садибах не вмивався.
— Ваша правда, пані.
Служниця аж умлівала від захоплення і надміру часто підтакувала.
— Тож і не дивно, що в такого господаря і кіт волоцюга. Ти його почастуй палицею, як іще прийде.
— Неодмінно почастую. Це ж, напевне, через нього наша Міке захворіла. Я йому цього не прощу.
«Яке несправедливе звинувачення! Віднині я не зможу й підступити до їхньої садиби», — подумав я і повернувся додому, так і не побачивши Мікеко.
Господар сидів у кабінеті й щось зосереджено писав. Якби я розповів йому, якої про нього думки в домі вчительки, він, напевне, розгнівався б, але, як кажуть, блаженний той, хто не відає, - щось бурмочучи собі під ніс, він силкувався вдати святого поета.
Несподівано заявився Мейтей-кун, той самий, який у листі сповіщав, що через надмірну зайнятість не може особисто навідатися й привітати з Новим роком.
— Що, сінтайсі пишеш? Покажи-но, коли щось цікаве, — сказав гість.
— Та так, — знехотя відповів господар. — Трапилося гарне оповідання. Дай, думаю, перекладу.
— Оповідання? Чиє?
— Не знаю.
— Невідомого автора? Зрештою, й у невідомих авторів трапляються цікаві речі, не треба і їх цуратися. А де ж ти його запопав?
— У другому томі шкільної хрестоматії, - незворушно відповів господар.
51
Сьогунат — система феодального військово-диктаторського правління, що проіснувало в Японії до буржуазної революції 1867 р., відомої в історії під назвою «Реставрації Мейдзі»