Висловивши свою думку, господиня дала зрозуміти, то жде Мейтеєвої відповіді. Але навіть він розгубився. Витягнув з рукава кімоно хусточку та взявся мене дражнити, потім, наче щось придумавши, вигукнув:
— Але ж, пані, його тільки тому і вважають ученим, що він захаращує книжками свою оселю. Недавно про Кусямі-куна згадували в одному часопису.
— Справді? — господиня повернулася до Мейтея. Видно, вона не байдужа до чоловіка, якщо переживає за його репутацію. — Що ж там пишуть?
— Небагато, лише кілька рядків. Мовляв, у Кусямі-куна стиль легкий, як хмаринка на небі, прозорий, як джерельна вода.
Господиня радісно всміхнулася.
- І це все?
— Далі ось що було: «От-от, здається, докопаєшся до суті, як раптом усе зникає без сліду, навіть забуваєш, про що допіру йшлося».
Обличчя господині прибрало дивного виразу.
— Напевне, хвалили? — недовірливо спитала вона.
— Мабуть, хвалили, — спокійно відповів Мейтей, поводячи хусточкою мені перед очима.
— Що ж, якщо книжки потрібні йому для роботи. Та все ж він дивак.
«Ого, вона вже наступає з іншого флангу!» — подумав Мейтей, а, щоб захистити господаря і не образити господиню, ухильно промовив:
— Справді, він трохи дивакуватий, але ж не забувайте, що всі люди, причетні до науки, схожі на нього.
— Оце нещодавно прийшов він додому і каже, що має кудись іти, тож роздягатися, мовляв, не буде. Отак у пальті й сів на стіл, дзен [79] поставив на котацу й заходився їсти. Я сиділа з мискою у руках і з дива не виходила, позираючи на це чудернацьке видовисько…
— Кусямі-кун, напевне, скидався на генерала, по-сучасному елегантно одягнутого, що у цебрі розглядає голову свого ворога. Однак це в його дусі, принаймні не банально, — нахваляв Мейтей свого приятеля.
— Банально чи ні, - жінці однаково не збагнути. В кожному разі його поведінка переходила всякі межі.
— Найгірше — це банальність, — наполягав Мейтей.
Господиню така відповідь не задовольнила. Вона посуворішала:
— Усі ви тільки й умієте, що повторювати: банальність, банальність. А що воно таке — банальність?
— Банальність? Банальність — це… Отак зразу й не поясниш…
— Якщо ота ваша банальність така невизначена, то навряд чи вона означає щось добре, — з чисто жіночою
логікою напустилась господиня.
— Чого це невизначена? Просто її важко пояснити.
— В усякому разі, ви називаєте банальністю все, що вам не до вподоби, — ненароком улучила в ціль господиня.
За таких обставин Мейтею довелося якось рятувати свою банальність.
— Ось вам, пані, найпоширеніша банальність: «Люди двадцяти восьми — двадцяти дев’яти років, усім задоволені й безтурботні, готові завжди, як випаде сонячний день, йти гуляти на греблю Сумітей, прихопивши зі собою саке в баклазі, зробленій з дині».
— Невже є і такі? — навмання сказала господиня, не второпавши нічого з Мейтеєвої тиради, а відтак призналася: — Щось я нічого не второпаю.
— У такому разі приладнайте до Бакінового [80] тулуба голову майора Пенденніса [81] й пустіть їх на рік-два в Європу.
- І тоді вийде банальність?
Мейтей лише засміявся.
— Можна зробити простіше. Додайте учня середньої школи до продавця з крамниці «Сіракія» і розділіть навпіл. От і дістанете чудовий зразок банальності.
— Та невже? — задумано сказала господиня. Їй, очевидно, було важко збагнути Мейтеєву думку.
— Ти ще тут? — запитав господар, несподівано заходячи у кімнату і сідаючи поруч з гостем.
— От тобі й на! Ти ж сам сказав мені: «Почекай трохи, я вмить повернуся».
— Хіба це вперше? — глянула господиня на Мейтея.
— Поки тебе не було, я дізнався про чимало подробиць з твого життя.
— Жінку хлібом не годуй, а дай побалакати. От якби люди вміли мовчати так, як оцей кіт, — господар погладив мене по голові.
— Кажуть, ти хотів нагодувати дитину тертою редькою.
— Ну, — і господар засміявся, — а ти знаєш, які розумні теперішні малюки? Ти його питаєш: «Скажи, рибонько, де тобі гірко?» — а воно тобі язика показує. Отак!
— Що за мордування? Як можна муштрувати дитину, наче собаку? До речі, незабаром прийде Канґецу.
— Канґецу? — недовірливо спитав господар.
— Атож. Я послав йому листівку: «На першу годину дня приходь до Кусямі».