— Диви-но, який чудернацький візерунок. Це стеля
тече? Чи, може, текстура дощок така? — цим він натякав господареві, про що слід говорити.
- Ясна річ, вода проходить, — відповів той.
- Прекрасно, — поважно сказав Мейтей.
«Вони не мають жодного уявлення, як поводитися у товаристві», — у душі обурилась Ханако. Якусь хвилину всі троє мовчали.
— Я хотіла дещо у вас розпитати, тому й прийшла,- знову почала гостя.
— Ага, — промимрив господар.
«Так я нічого не доб’юсь», — подумала Ханако і повела далі: — Власне, я мешкаю недалеко звідси — у наріжному будинку, на протилежному боці завулка.
— У тому великому європейському будинку зі складом? Недарма там висить табличка з написом «Канеда». — Здається, нарешті господар збагнув, що йдеться про будинок Канеди і про склад Канеди. Однак поваги до пані Канеда від того не побільшало.
— Правду казати, розмовляти з вами мав би мій чоловік, але справи фірми забирають у нього стільки часу… — продовжувала Ханако. «Тепер до вас дійшло?» — читалося на її обличчі. Але господаря така новина аж ніяк не зворушила. Ба навіть навпаки, роздратувала: як для першого знайомства, Ханако занадто нецеремонно поводиться.
- І не одної фірми, а двох чи трьох… Він усюди директор, — не вгамовувалася гостя. — Та ви, мабуть, знаєте. «Невже й це його не приструнчить?» — промовляв її вигляд.
Здавна до вчених або професорів університету господар ставився майже побожно, а от, дивна річ, до ділових людей не виявляв анінайменшої поваги. Він був переконаний, що вчитель гімназії на голову вищий за будь-якого ділка. А якби й не був переконаний, то однаково не приятелював би з ділками, бо знав, що, маючи незгідливу вдачу, не зможе запобігти у них ласки. Тому-то господар анічогісінько не тямив у справах, що не стосувалися наукової сфери: не знав, хто чим зайнятий і яке місце посідає у діловому світі. А якби й знав, однаково не схиляв би у покорі й шанобі голови перед цими можновладцями.
Ханако й не думала, не гадала, що десь на білому світі, під тим самим сонцем, та живе такий дивак. Їй доводилось стикатися з людьми різних суспільних верств, але досить було сказати: «Я — дружина Канеди», — як двері до будь-якого товариства широко розчинялися перед нею. Навіть наймаєтніші й найвпливовіші люди приймали її так, як і належить приймати дружину Канеди. А що ж тоді говорити про цього запліснявілого в чотирьох стінах сенсея? Ханако анітрохи не сумнівалася, що він буде приємно вражений і навіть не запитає, чим займається її чоловік, як тільки почує, що вона мешкає у садибі на протилежному боці завулка.
— Ти знаєш, хто такий Канеда? — недбало спитав господар Мейтея.
— Ясна річ, знаю, Канеда-сан — приятель мого дядька. Недавно вони разом були на пікніку, — поважно сказав Мейтей.
— А хто ж твій дядько?
— Барон Макіяма, — ще більше споважнів Мейтей.
Господар не встиг і заперечити, як Ханако різко повернулася до Мейтея. Обличчя Мейтея, який сьогодні на звичайне кімоно з цумуґі вдягнув кімоно із заморського ситцю, залишилося незворушним.
— О, то ви пана Макіями… Ким ви йому доводитеся? Пробачте, я не знала. Мій чоловік щодня повторює: «Ми всім панові Макіямі завдячуємо», — нараз чемно заговорила вона і схилилася перед Мейтеєм у низькому поклоні.
— Що ви, що ви, — всміхнувся той.
Господар нічого не розумів і тільки мовчки спостерігав за цією сценою.
— Чоловік, здається, просив ласкавого пана Макіяму потурбуватися про майбутнє нашої доньки…
— Та невже?
Цього разу здивувався навіть Мейтей, вражений такою несподіванкою.
- Правду кажучи, чимало хто сватався до неї, але ж наша родина займає поважне становище у суспільстві, тож нам не личить віддавати доньку за першого-ліпшого.
- Цілком слушно, — оговтавшись, погодився Мейтей.
— Ось чому я і прийшла, — знову самовпевнено звернулася Ханако до господаря. — Кажуть, до вас учащає такий собі Мідзусіма Канґецу. Власне, що це за один?
— А навіщо вам? — неприязно спитав господар.
«Мабуть, це пов’язано з одруженням доньки і їй кортить усе про нього взнати», — здогадався Мейтей.
— Було б добре, якби ви мені розповіли про нього.
— Отже, ви хочете видати доньку за Канґецу, — почав було господар, але Ханако його урвала.
— Хто каже, що хочемо? Нічого не станеться, якщо він з нею і не одружиться. У нас і так вистачає претендентів.
— Тоді нічого про нього розпитувати, — скипів господар.
— Але й утаювати нема чого, — напосідалася Ханако.
Мейтей сидів посередині й, тримаючи в руці срібну люльку, наче віяло судді під час боротьби сумо, вигукував у думці: «Хакке-йой-я, йой-я!» [88]
88
Таким вигуком звертаються судді до борців сумо, популярного виду боротьби в Японії, під час змагання