— А оця богиня як вам? — Мейтей подав іще одну листівку. На картинці богиня в хагоромо [89] грала на біва [90].
— В неї начебто замалий ніс.
— Звичайнісінький. Та ви на ніс не дивіться, а читайте.
А на листівці було написано:
«Давно колись жив собі астроном. Якось увечері, як звичайно, піднявся він на високу башту і взявся спостерігати за зірками. Коли це в небі з’явилася прекрасна богиня і на землю полилися звуки нечуваної в нашому світі чарівної музики. Астроном слухав як заворожений, навіть не помічаючи, як пронизливий холод заповзає в тіло. А вранці знайшли його труп, вкритий білою памороззю. «Це правдива історія», — сказав старий брехун».
— Що? Це ж нісенітниця! І писав це фізик? Хоч би іноді заглядав у часопис «Літературний клуб»… — на Канґецу-куна посипалися безжалісні удари.
— А ця подобається? — півжартома спитав Мейтей і подав третю листівку. На листівці було намальовано вітрильник, а внизу виднів недбало зроблений напис.
«Юна повія на пристані прокидається від гомону куликів на кам’янистім узбережжі моря і плаче — нема в неї рідних. Батько моряк — на дні морському».
— Чудова річ! Я в захопленні! Як він майстерно висловлюється, як тонко відчуває!
— Ви вважаєте, що майстерно?
— Звичайно. Під сямісен можна співати.
— Тоді вийде справжній шедевр. А як вам ці подобаються? — спитав Мейтей, закидаючи Ханако листівками.
- Годі, годі, я й так бачу, що він освічена людина.
Радості Ханако не було меж. Вона, очевидно, з’ясувала все, що стосувалося Канґецу, і наприкінці поставила егоїстичну вимогу:
— Я завдала вам багато клопоту. Прошу вибачення. Не кажіть тільки, будь ласка, Кангецу-сану, що я приходила.
Вона, напевне, вважала, що має право знати все про Канґецу, а щоб про неї згадували — крий Боже.
— Еге, — невиразно відповіли Мейтей і господар.
— А я вам найближчим часом віддячу, — пообіцяла Ханако, простуючи до дверей.
Господар і Мейтей, відпровадивши гостю, вернулися до вітальні. 3 їхніх уст зірвалося одне й те ж запитання: «Ну, що це таке?». Господиня у сусідній кімнаті й собі не втрималася — приглушено захихотіла.
Мейтей вигукнув:
- Господине, ось вам неперевершений зразок банальності! Коли банальність досягає такого рівня, вона стає неперевершеною. Отож не соромтеся, смійтеся на здоров’я.
— Передусім, неприємне обличчя, — бридливо проказав господар.
— А який ніс! — підхопив Мейтей.
— Та ще й кривий.
— Трохи згорблений. Горбатий ніс! Такого ще світ не бачив, — і Мейтей вдоволено засміявся.
— Такі особи старшинують над чоловіками, — ще з більшою досадою буркнув господар.
— Схожа на крам, не розпроданий в дев’ятнадцятому і залежалий на полицях до двадцятого століття, — як завжди, вигадливо підсумував Мейтей.
Тим часом до кімнати зайшла господиня й з чисто жіночою обачністю застерегла:
- Розмовляйте тихіше, а то дружина рикші знову підслухає.
- Нехай підслухує, якщо має з того користь.
— Все-таки негарно глузувати з чужого обличчя. Бо хто з власної волі погодився б мати такого носа? Тим більш нетактовно, коли йдеться про даму. Соромно за вас.
Обстоюючи ніс Ханко, господиня водночас захищала свою зовнішність.
- Чому нетактовно? Хіба ж то дама? Звичайнісінька дурепа! Правда, Мейтей?
- Може, й дурепа, але в біса спритна. Ач, якого прочухана нам дала!
- Як ти гадаєш, чого, на її думку, вартий учитель?
— Того, що й твій сусіда — рикша. Треба бути принаймні доктором, щоб заслужити увагу такої персони. Взагалі, ти припустився помилки, що не став доктором. А як ви гадаєте? — посміхнувся Мейтей до господині.
— Професора з нього не вийде, — господиня перестала дивитися на чоловіка.
— А може, й дарма ти мною нехтуєш. Тобі, напевне, невідомо, що в давнину чоловік на ім’я Ісократ [91] написав великий твір, маючи за спиною дев’яносто чотири роки. Софокл здивував світ, створивши шедеври ва похилому віці, коли йому було майже сто літ. Вісімдесятирічний Симоноїд [92] писав прекрасні вірші. Що ж до мене…
— Бридня! Так довго з вашим шлунком ви не протягнете, — оголосила господиня, наче заздалегідь вирахувала, скільки років життя судилося її чоловікові.
— Грубіянка!… Запитай в Амакі-сенсея!… Ти завжди даєш мені зім’яте чорне хаорі й латане-перелатане кімоно. Ось чому та жінка має мене за ніщо. Від завтра я вдягатимусь, як Мейтей. Приготуєш.