— Томіко! Томіко!
Панночці хоч-не-хоч довелось озватися і покинути кімнату з телефоном. Китайська болонка, трошки більша за мене, з очима й ротом наче стягнутими до середини морди, кинулася за нею. Я нишком вишмигнув з кухні на вулицю й побіг додому. Моя вилазка вдалася приблизно на дванадцять відсотків.
Коли я повернувся з розкішного будинку Канеди в нашу брудну халупу, мені здалося, наче я потрапив з осяяної сонцем гори в глибоку темну печеру. У домі Канеди мені було не до того, щоб придивлятися до оздоблення кімнати, до фусуми [99], сьодзі й такого іншого. І тільки опинившись у нашій оселі, я відчув усе її убозтво й не на жарт заскучав за так званою банальністю. Схоже, що ділки видатніші за вчителя. Однак така думка видалася мені надто дивною, і я вирішив послухати, що скаже на це мій шановний хвіст. «Саме так, саме так», — долинули з хвоста слова одкровення. Я здивувався, коли застав у вітальні Мейтея. В хібаті, скидаючись на бджолиний стільник, стирчали недокурки. Мейтей, недбало схрестивши ноги, про щось теревенив. Привіявся цього разу й Канґецу-кун. Підперши голову рукою, господар втупився в вологу пляму на стелі. Як завжди, тривало засідання безтурботних відлюдників.
— Канґецу-кун, минулого разу ти приховав ім’я жінки, яка марила тобою. Тепер уже, сподіваюсь, розкажеш, хто вона, — взявся глузувати Мейтей.
— Розказав би, коли б це стосувалося тільки мене. А то ж, може, їй буде неприємно…
— 3начить, не можна?
- До того ж я дав слово честі дружині професора.
- Що мовчатимеш?
— Так, — Канґецу-кун, своїм звичаєм засмикав мотузок хаорі. То був незвичайний бузкового кольору мотузок, такого тепер не знайдеш.
— Цей мотузок нагадує про епоху Темпо [100],- не підводячи голови, промимрив господар. Пригода з Канґецу-куном його анітрохи не цікавила.
— Авжеж, слідів епохи російсько-японської війни в ньому не відчутно. Він хіба що пасує до похідного шолома й бойового хаорі з гербом китайської мальви. Кажуть, ніби Ода Нобунаґа [101] зв’язав своє волосся у пучок на весіллі саме цим мотузком, — просторікував Мейтей.
— Насправді, цим мотузком користувався ще мій дід під час каральної експедиції в Тьосю, — серйозно заявив Канґецу-кун.
— Саме наспів час подарувати його якомусь музею, чи не так? Бо вченому-фізику Kaнґецу-кунові, лектору про «Механіку повішення», вдягатися як замшілий хатамото [102] — тільки зажити сумнівної слави.
— Звісно, я міг би послухатися вашої поради, але, кажуть, цей мотузок мені пасує, отож…
— Хто це сказав? То ж несмак, — подав голос господар і обернувся в другий бік.
— Ви його не знаєте.
— То й що? А все-таки хто?
— Одна жінка.
— Ха-ха-ха! І дивак же ти! Вгадати, хто? Напевне, та сама, що кликала тебе з дна Сумідаґави. А що, якби ти ще раз, вже в цьому хаорі, спробував утрапити на той світ? — завдав підступного удару Мейтей.
— Ха-ха-ха. Більше вона не кличе його з дна річки. Тепер у тому райському куточку на північний захід…
— Я б не сказав, що такий уже й райський. Чого вартий лише ніс!
— Що? — Канґецу підозріло глянув на приятелів.
— Нещодавно сюди вдерся носище з того боку завулка. Ми мало не зомліли, правда ж, Кусямі-кун?
— Атож, — буркнув господар, напівлежачи і сьорбаючи чай.
— Носище? Це ви про кого?
— Про ясновельможну матінку твоєї коханої.
— Що, що?
— Приходила дружина Канеди й розпитувала про тебе, — статечно пояснив господар.
«Цікаво, як зреагує на це Kaнґецу-кун? Здивується? Втішиться? Засоромиться?» — подумав я. Та де там! Він і вухом не повів.
— Мабуть, хотіла, щоб ви намовили мене одружитися з її донькою? — промовив він тихо й засмикав бузковий мотузок хаорі.
— Не вгадав. Та вельможна матуся з видатним носом… — почав було Мейтей, але господар урвав його й затеревенив таке, що купи не трималося.
— Постривайте, я уже давно складаю віршик про її ніс.
У сусідній кімнаті господиня пирснула зі сміху.
— Який же ти легковажний! І вже склав?
— Майже. Ось перший рядок: «На цім обличчі свято носа».
— А далі?
— Другий рядок: «Принесімо цьому носу священне вино».
— А далі?
— Все.
— Потішно, — всміхнувся Канґецу-кун.
— А що, як дописати: «Пітьмою в ньому вкриті дві печери», — взявся доповнювати Мейтей.
— Не знаю, чи сподобається вам така фраза: «Такі глибокі й темні, що й волосків не видно», — приєднався і Канґецу-кун.
Саме тоді, коли на приятелів зійшло натхнення, з-за огорожі кілька голосів заверещало: «Борсук із Імадо! Борсук із Імадо!» Господар і Мейтей здивовано глянули туди, звідки долітали голоси, намагаючись розгледіти крізь щілини в огорожі, що ж там діється. Там почувся регіт і тупотіння.
101
Ода Нобунаґа (1534–1582) — японський полководець періоду міжусобних феодальних війн у XVI ст.