— Я незнайомий з Мідзусімою-саном, але думаю, що поріднитися з вами — велике щастя для нього. Звісно, він не проти одруження.
— Мідзусіма-сан хоче одружитися, але його збивають оті два — Кусямі та Мейтей.
— Не гаразд. Освіченій людині не личить отак поводитися. Обов’язково зайду до Кусямі й поговорю.
— Ти вже пробач, але до тебе є ще одне прохання. Ясна річ, Кусямі найкраще знає Мідзусіму, але дружині останнім разом так і не вдалося про нього вивідати. В такому разі може б ти розвідав, яка у нього вдача, як він поводиться, чи розумний?
— Усе зроблю. Сьогодні субота, тож, напевне, застану Кусямі вдома. Тільки от я хотів би знати, де він останнім часом живе.
— Звернете від нашого будинку праворуч і підете до кінця завулка, потім повернете ліворуч і побачите його хату, огороджену струхлявілим чорним парканом, — пояснила Ханако.
— Це ж зовсім поряд. Вертатимусь, зайду на хвилину до нього. Я легко знайду його будинок по табличці.
— Майте на увазі, табличка не завжди на місці. Він, мабуть, приклеює вареним рисом на воротах свою візитну картку, яку щоразу змиває дощ. А тільки дощ перестане, знову її приклеює. Отож на табличку надії не покладайте. Ну, чи ж не ліпше було б прибити дерев’яну? От недогадливий!…
— Дивина, та й годі. А що, як спитаю, де будинок з трухлявим чорним парканом? Кожен, мабуть, покаже.
— Авжеж, іншого такого неохайного будинку в цілому кварталі не знайти, тож не помилитеся… Стривайте, є ще одна прикмета. Питайте, де будинок з порослим травою дахом.
— Дуже примітний будинок, ха-ха-ха…
Треба мерщій вертатися додому, поки туди не зволив прийти Судзікі-кун. Що ж до розмови, то я вже й так наслухався. Прошмигнувши мимо туалету, поза штучним пагорбком, я вискочив на вулицю, звідти гайнув до будинку з порослим травою дахом. Наче нічого й не сталося, виліз на веранду і присів навпроти вітальні.
Господар розіслав на веранді білу ковдру і, лігши долілиць, ніжився, в яскравих променях весняного сонця. А воно здавалось несподівано ласкавим — зігрівало халупу, порослу грициками, так само щедро, як і вітальню Канеди-куна. Жаль тільки, що ковдра була нужденна. Ткали її білою, і в крамниці імпортних товарів продавали як білу; більше того, сам господар, купуючи, сказав: «Дайте он ту, білу». Але відтоді минуло кільканадцять літ, тож давно вона втратила природний колір і стала темно-попелястою. Цікаво, чи ще довго вона протягне й чи набере чорного як смола кольору. Її, усюди протерту, що аж нитки знати вздовж і впоперек, гріх називати ковдрою. Правильніше сказати, то була не вовняна ковдра, а звичайнісінька рядюжка. Однак господар, напевне, вважає: коли вона протрималася рік і два, п’ять і десять літ, то повинна служити йому ціле життя. Що за легковажна, безтурботна людина! Так от, господар лежав долілиць на ковдрі, якій випала така тяжка доля. «Що це він робить!» — тільки я подумав, як одразу помітив, що, підперши обома руками випнуте підборіддя, між пальцями правої господар затис цигарку. Ото й усе. А втім, можливо, в його покритій лупою голові, як вогненна колісниця, проносилися великі істини всесвіту. Щоправда, як постежити за ним збоку, то в це важко було повірити.
Не помічаючи, що цигарка дотліла, а чималий стовпець попелу впав на ковдру, господар втупився у цівочки диму від цигарки. Підхоплений весняним вітерцем дим то піднімався вгору, то спускався вниз й, описавши кілька вигадливих кілець, темно-ліловим клубком осідав на вологому після миття волоссі господині… О, зовсім забув сказати кілька слів і про неї.
Господиня повернулася до чоловіка задом. Гадаєте, це непристойно? Аж ніяк. Назвати якийсь учинок чемним чи не чемним — залежить від того, як його тлумачити. Нема нічого непристойного, що жінка підняла свій величний зад перед носом у чоловіка, а той спокійнісінько вперся в нього головою. Адже вони вище передсудів: обтяжливих рамок етикету позбулися ще на першому році подружнього життя… Отож, прибравши названої пози, господиня демонстративно розпустила вимите у настої червоних водоростей і свіжими яйцями волосся, без жодного кучерика, й зосереджено шила дитячу безрукавку. Власне кажучи, вона винесла на веранду креп-муслінову ватяну ковдру й коробку для рукоділля та шанобливо повернулася до чоловіка задом саме для того, щоб висушити волосся. А може, навпаки, господар туди повернувся. Вже згадуваний тютюновий дим густими струмками пронизував розворушене вітерцем, чорне волосся, а господар, затамувавши подих, спостерігав, як несподівано перед ним постало марево. Дим, ясна річ, не стояв на місці, а згідно зі своєю природою перебував у безперервному русі; тому, бажаючи простежити, як він переплітається з волоссям, господар мусив вести за ним погляд. Розпочавши спостереження від тої миті, як дим пропливав над жінчиним попереком, господар неквапливо повів очима по спині, поковзнув по плечах, по потилиці, а досягши нарешті тімені, мимоволі йойкнув. На самій маківці голови його вірної подруги, з якою він поклявся жити до смерті, кругліла чимала лисина. Немов радіючи нагоді, вона зблискувала під теплим сонячним промінням. Вражений несподіваним відкриттям, господар витріщився на лисину, хоч вона й засліплювала йому очі. Спершу вона йому нагадала лампадку божника, що переходила у спадок уже протягом багатьох поколінь. Сім’я належала до буддійської секти Сінсю, а тому за давнім звичаєм мусила витрачати непосильні кошти на догляд за божником. Господар пригадав, що замолоду він бачив у коморі прикрашене сухозліткою дзусі [108] з підвішеною всередині латунною лампадкою, яка навіть опівдні тьмяно світилася. У навколишній темряві світло здавалося особливо яскравим, тому-то, мабуть, господареві навіяло спогади дитинства, пов’язані з лампадкою, як тільки угледів жінчину лисину. Та миттю видиво лампадки зникло. Йому згадалися голуби богині Каннон [109]. 3давалося б, що спільного між богинею Каннон і жінчиною лисиною? Але в голові господаря вони тісно перепліталися. В дитинстві, відвідуючи храм в Асакуса, він доконче купував горох для голубів, що його продавали в червоних тарілочках. І кольором, і величиною ті тарілочки напрочуд скидалися на лисину.
109
Каннон — богиня милосердя в буддійській релігії. У кварталі Асакуса в Токіо на її честь побудовано храм