— Я оце недавно подумав, чи ти на все життя забився у провінційну глушину. Аж раптом ти вернувся. Непогано жити довго. Яких тільки щасливих зустрічей не матимеш! Як от з тобою. — Мейтей-кун обходився з Судзукі-куном не менш зухвало, як і з господарем. Зустрінуться приятелі через десять років — ніяковіють, навіть якщо їм доводилося жити під одним дахом і їсти з одного казана. Та не таким удався Мейтей-кун. Ніяк не доберу, з чого б це: з великого розуму чи недоумства?
— Помиляєшся. Я не такий дурник, як ти гадаєш. — Хоч Судзукі-кун і не образився, але помітно непокоївся і нервово перебирав пальцями срібний ланцюжок.
— Ти приїхав на електричці? — несподіваио задав дивне питання господар.
— Ви що, думаєте, я зайшов, щоб з мене глузували? Хоч ви маєте мене за провінціала… все-таки в мене шістдесят акцій акціонерного товариства міских трамвайних ліній.
— Оце так! А в мене їх було вісімсот вісімдесят вісім з половиною, однак зосталася тільки половина, бо решту, здається, міль сточила. Шкода, що ти раніше не приїхав у Токіо, я б тобі був віддав тих десять, яких тоді вона ще не пожерла.
— А тобі, бачу, й зараз пальця в рот не клади. Але жарти жартами, а тримати акції — вигідно, щороку їхня вартість зростає.
— Авжеж, навіть з половини через тисячу років я так розбагатію, що доведеться для добра будувати три комори. Ми з тобою люди сучасиі, заповзятливі — маху не дамо в такому ділі. От лише жаль таких, як Кусямі. Вони думають, що акція — начебто побратим редьки [111], - проказав Мейтей і, взявши ще одну пастилу, глянув на господаря. А той і собі, заразившись Мейтеєвим апетитом, потягся до тарілки, — адже все позитивне на світі має право на наслідування.
— Та годі з тими акціями. Мені от хотілося провезти Соросакі на трамваї хоч один раз, — сказав господар, здивовано роздивляючись сліди зубів на пастилі.
— Якби Соросакі сів на трамвай, то завжди доїжджав би до кінцевої зупинки Сінаґава. Нехай краще зостається той Теннен Кодзі викарбуваним на давилі для бочки з квашеною редькою — так спокійніше.
— Кажуть, начебто Соросакі вмер. Шкода. Така світла голова і на тобі… Який жаль, — проказав Судзукі-кун.
— Голова то в нього була світла, — підхопив Мейтей, — але готував їжу кепсько. Коли він чергував, я завжди виходив з дому і перебивався на гречаній локшині.
— Справді, рис у Соросакі завжди відгонив горілим, а всередині був недоварений. Це добре запам’яталося мені. Крім того, давав нам приправу з сирого тофу [112], такого холодного, що в рот не візьмеш, — Судзукі-кун викликав у пам’яті невдоволення десятирічної давності.
— Відтоді Кусямі й Соросакікі стали неролийвода, щовечора ходили разом їсти со. лодку юшку з червоною квасолею. Кусямі за це тяжко поплатився — тепер у нього хро. нічне нетравлення шлунка. Правду казати, Кусямі мав би конати раніше за Соросакіі, адже він напихався квасолею як ніхто інший.
— Дивна логіка! Ти б ліпше разповів, як щовечора ти ходив з бамбуковою рапірою на цвинтар за нашою оселею й вистукував по надгробках, аж поки тебе не заскочив чернець та не дав прочуханки. Куди там мені з червоною квасолею, — не бажаючи здаватися, госпо. дар виказав давні Мейтеєві грішки.
— Ха-ха-ха, твоя правда. Чернець сказав: «Перестань стукати по головах покійників, не заважай їм спати вічним сном». Та що таке я з тією рапірою у порівнянні зі сердитим Судзукі-генералом. Йому заманулось боротися з надгробками вручну, здається, штуки три повалив.
— Чернець тоді не на жарт розгнівався. «Негайно,- каже, — постав на місце». — «Почекайте, поки робітників найму». А він мені: «Ніяких робітників. Як не піднімеш і тим самим не покаєшся, то образиш душі померлих».
— Нічого й казати, виглядав ти жалюгідно. Наче тепер бачу, як ти в самій сорочці й фундосі [113] борсаєшся в калюжі…
— Як ти міг усе це спокійно малювати з натури! Мене важко розсердити, але тоді я аж вилаявся: «От нахаба!» Мені з пам’яті не вихо. дить, як ти намагався виправдатись. А ти вже забув?
— Ти мені скажи, хто може згадати через десять років свої відмовки? Пам’ятаю тільки, що на тому надгробку був викарбований напис: «Тут спочиває великий праведник Кокаку, епоха Ан’ей [114], 5-й рік дракона, січень». То був пpекрасний надгробок у старовинному стилі. Я навіть хотів його вкрасти, як переїздив на нову квартиру. Повірте, той надгробок у готичному стилі відповідає усім вимогам естетики, — Мейтеєві знову закортіло блиснути знанням.