Незабаром святий відлюдник узявся обережно загортати коробку з бататом у ковдру. «Чим би його перев’язати?» — подумав й оглянувся навколо. На щастя, неподалік лежав крепдешиновий пояс, який господар зняв, лягаючи спати. Святий відлюдник обв’язав ним коробку і легко завдав собі на плечі. У такому вигляді він, напевне, не сподобався б жінкам. Тоді взяв дві дитячі безрукавки, запхав їх у трикотажні штанці господаря, так що холоші стали схожими на полоза, що проковтнув жабу… можливо, краще було б їх порівняти з вужем на останніх днях вагітності. В кожному разі, вони мали чудернацький вигляд. Якщо не вірите, спробуйте самі так зробити. Святий відлюдник повісив штани на шию. «Цікаво, що ж буде далі?» — тільки подумав я, як злодій розстелив господарів піджак з цумуґі й поскладав на нього пояс господині, хаорі господаря, спіднє кімоно та ще багато дечого. Я був у захваті від його спритності й майстерності. Нарешті він узяв стрічку й пояс від спіднього кімоно господині, поскладав усе докупи і зав’язав вузлом. «Може б, іще щось прихопити?» — подумав і озирнувся довкола. Поруч господаря запримітив пачку цигарок «Асахі» — устромив у кишеню. Одну цигарку прикурив від лампи. Глибоко, з насолодою, затягнувся і випустив клубок диму. Ще хмарка, огорнувши лампове скло молочного кольору, не розвіялася, як хода святого відлюдника вже доносилася з веранди, а незабаром і зовсім стихла. Господарі все ще міцно спали. Всупереч моїм сподіванням, і люди бувають безтурботні. Мені треба трохи відпочити. Від довгої балачки і захворіти можна. Я поринув у сон, а коли протер очі, на березневому ясному небі сяяло сонце, господар і господиня стояли під дверима на задвірку і розмовляли з поліцейським.
— Так от, він зайшов сюди, а потім попрямував до спальні. Ви спали й нічого не помітили.
— Ага, — трохи збентежено погодився господар.
— То коли ж сталася крадіжка? — задав поліцейський безглузде питання. Якби ж вони знали коли, тоді б їх не обікрали. Однак навіть нічого не знаючи, вони все-таки намагалися дати відповідь.
— О котрій годині це було?
— Дайте подумати, — міркувала господиня. Видно, вона вважала, що досить поміркувати, як усе з'ясується.
— Коли вчора ви лягли спати? — спитала вона чоловіка.
— Після тебе.
— Так, я лягла раніше.
— А коли прокинулась?
— Здається, о пів на восьму.
— О котрій же тоді вліз злодій?
— Мабуть, уночі.
— Ясно, що вночі, але я питаю, о котрій.
— Щоб точно сказати, треба добре подумати, — знову взялася міркувати господиня.
Поліцейський задавав питання тільки для годиться, йому було начхати, коли той злодій вліз у дім. «Кажіть, що вам заманеться, навіть брехню», — думав він, але подружжя не припиняло свого безглуздого діалогу, і поліцейський, здавалось, почав дратуватися:
— Отже, ви не знаєте.
— Та начебто… — своїм звичаєм невпевнено відповів господар.
Поліцейський навіть не всміхнувся.
— Тоді подайте таку скаргу: «Такого-то й такого дня, такого-то й такого місяця тридцять восьмого року Мейдзі, коли ми замкнули двері й полягали спати, злодій там-то і там відчинив віконниці, забрався туди-то й туди, украв такі-то й такі речі, про що й подаю цю скаргу». Не заяву, а скаргу. Адреси можете не вказувати.
— Речі перелічувати?
— Так. Складіть таку табличку: стільки-то й стільки хаорі, ціна — така-то й така… Ні, ні, мені нема чого заходити в хату після крадіжки, — заявив поліцейський і пішов.
Господар поставив посеред вітальні туш з пензликом, покликав дружину й сварливим голосом проказав:
— Я зараз писатиму скаргу про пограбування, перераховуй по порядку украдені речі. Ну, давай.
— Як грубо! Що значить «давай»? Хто ж таким тоном говорить? — Господиня, не попускаючи вузького обі [120] на кімоно, присіла на мату.
— Що в тебе за вигляд? Як у найпослідущої потіпахи з заїзду. Не можеш вдягти пристойного обі?
— Цей поганий, то купіть інший. А обзивати нема
чого. Хіба я винна, що вкрали обі.
— Навіть обі вкрав? От паршивець! Тоді почнемо з обі. Котрий?