— Ще й питаєте, котрий? Ніби в мене їх без ліку? 3 чорного оксамиту на крепдешиновій підшивці.
— Так… «Подвійний обі з чорного оксамиту з крепдешиновою підшивкою, один…. Скільки приблизно коштує?
— Єн шість, мабуть.
— Це ж зухвальство носити такий дорогий обі. Віднині будеш купувати не дорожчий за півтори єни.
— А хіба продаються такі. Я вам кажу, ви жорстокий. Вам байдуже, що дружина ходитиме неохайна, аби вам було добре.
— Гаразд, гаразд. Далі?
— Шовкове хаорі. Подарувала на згадку тітка Коно. Такого шовку тепер не знайдеш.
— Залиш при собі свої коментарі. Ціна?
— П’ятнадцять єн.
— Ми не такі багачі, щоб купувати хаорі за п’ятнадцять єн.
— А вам не однаково? Здається, не ви ж купували.
- Ще що?
— Чорні табі [121], одна пара.
— Твої?
— Ваші. Ціна — двадцять сім сен.
— Далі?
— Коробка батату.
— Навіть батат забрав? Що він з ним робитиме: зварнть і з’їсть, чи натре й приготує підливу?
— Не знаю, що він там робитиме. Підіть до нього й спитайте.
— Скільки коштує?
— Ціни на батат не знаю.
— Впишемо дванадцять з половиною єн.
— Ви що, з глузду зсунулись? Де ви бачили, щоб батат стільки коштував? Навіть якщо його привезли з Карацу.
— А чи не ти казала, що не знаєш ціни?
— Я. Так, не знаю, але дванадцять з половиною єн — такого бути не може.
— Ну, що це таке: «Не знаю, але дванадцять з половиною єн — такого бути не може»? Ніякої логіки. Ти як той Костянтин Палеолог [122].
— Що?
— Ти як Костянтин Палеолог.
— Що це таке — Костянтин Палеолог?
— Не має значення. Що далі? 3 моєї одежі ти щось нічого не назвала.
— Не має значення, що далі. Розкажіть, що означає Костянтин Палеолог.
— А що воно може означати?
— Невже важко пояснити? Стільки морочите мені голову, навмисне говорите всілякі неподобні слова, знаючи, що я не розумію по-англійському.
— Не кажи дурниць. Перераховуй далі. Спізнимося зі скаргою — речей не повернуть.
— Тепер уже однаково не встигнемо. Краще поясніть, що таке Костянтин Палеолог.
— Яка ти надокучлива! Я ж сказав, що нічого не означає.
— Он як? Тоді я теж мовчатиму.
— Вперта дурепа! Роби, як знаєш, та скарги про пограбування писати не буду.
— А я не скажу, які речі вкрадено. Ви самі захотіли писати скаргу. Невелика біда, як не будете.
— Ну й не буду, — своїм звичаєм господар пішов і зачинився у кабінеті. Господиня перейшла до їдальні і сіла перед скринькою для рукоділля. Обоє протягом десяти хвилин сиділи мовчки, кидаючи злісні погляди на сьодзі.
Враз двері відчинились і до кімнати енергійно зайшов Татара Сампей-кун, той самий, що подарував батат. Татара Сампей-кун колись був сьосеєм у цьому домі, а тепер закінчив юридичний факультет, влаштувався на роботу у відділі рудних копалень однієї компанії. Зерно діляцтва теж проросло в ньому, і він став послідовником Судзукі Тодзюро-куна. На знак давньої дружби Сампей-кун час від часу навідувався в халупу до свого колишнього вчителя і проводив тут святкові дні; у цій родині він почував себе легко й невимушено.
— Гарна сьогодні погода, господине, — промовив він з акцентом, схожим на карацуський, і сів на маті, схрестивши ноги й піднявши одне коліно.
— О, Татара-сан!
— Сенсей кудись пішов?
— Ні, він у кабінеті.
— Господине, так працювати, як сенсей, шкідливо для здоров’я. Та ще в неділю.
— Мені нема чого казати, ліпше йому нагадайте.
— Авжеж… — почав було Сампей-кун, а потім, обвівши поглядом вітальню, звернувся невідомо до кого: — Сьогодні й дівчаток не видно.
Не встиг він договорити, як із суміжної кімнати вибігли Тонко і Сунко.
— Татара-сан, ви нам сусі [123] принесли? — вимогливо спитала старша, згадавши про недавню обіцянку Сампей-куна.
— У тебе добра пам’ять. Наступного разу обов’язково принесу. Сьогодні забув, — Татара-кун зніяковіло почухав потилицю.
— Ху-у, — невдоволено вимовила старша. Молодша, наслідуючи старшу, теж проказала: «Ху-у».
Настрій у господині покращав, на обличчі з’явилася усмішка.
— Сусі я вам зараз не дам, а от батат я приносив. Ви його їли?
— А що таке батат? — запитала старша, молодша й собі не відстала від сестриці: — А що це?
— Ще не куштyвали? Попросіть, нехай мама скоріше зварить. У Карацу батат не такий, як у Токіо, кращий, — сказав Сампей-кун, гордий за свою батьківщину.
— Спасибі вам, Татара-сан, ви такі любязні. Стільки батату привезли, — похопилася господиня.