— Ну, то як? Куштували? Щоб не побився, я його щільно вклав у спеціально замовлену коробку. Мабуть, добре зберігся?
-Ви так старалися, а його минулої ночі вкрав злодій.
— Злодій? От йолоп! Невже йому подобається батат? — захоплено промовив Сампей-кун.
— Мамо, вчора у нас був злодій? — запитала Сунко.
— Так, — коротко відповіла господиня.
— Злодій був… і що… Який він? — допитувалася вже молодша.
Не знаючи, що відповісти, господиня сказала:
— Страшний, — і глянула на Татара-куна.
— Страшний? Як Татара-кун? — з дитячою безпосередністю спитала Тонко.
— Що? Хіба можна таке казати?
— Ха-ха-ха, невже я такий страшний? Ти ба, — і Татара-кун знову почухав потилицю, де видніла лисина діаметром в один сун. Вона з’явилася місяць тому, і Татара-кун звертався до лікаря, але, як видно, лікування ще не дало бажаних наслідків. Першою запримітила лисину Тонко.
— Ой, голова в Татара-сана виблискує, як у мами.
— Я кому сказала: мовчи.
— Мамо, а в учорашнього злодія голова теж блищала? — спитала молодша. Господиня і Татара-кун мимоволі пирснули, але діти заважали розмовляти, а тому мати випровадила їх:
— Йдіть надвір, пограйтеся. А мама вам дасть ласощів.
Коли діти вийшли, господиня серйозно запитала:
— Татара-сан, що з вашою головою?
— Лускатий лишай сточив. Ніяк не можу вилікуватися. У вас теж?
— Фе! Який там лишай! Жінки трохи лисіють там, де волосся збирають у вузол.
— Усі лисини через бактерії.
— Тільки не в мене.
— Просто вам так здається.
— Що завгодно, тільки не бактерії. До речі, як по-англійському лисина?
— Лисина — «боулд».
— Ні, не може бути. Напевне є довга назва.
— Не вірите, спитайте у сенсея.
— Сенсей нізащо не пояснить, тому-то я вас питаю.
— Крім «боулд», іншого слова я не знаю. Кажете — довше… Хто його зна?..
— Ага, он що: Костянтин Палеолог. Костянтин — лиса, Палеолог — голова.
— Що ж, можливо. Я зараз піду до сенсея у кабінет і загляну у Вебстера. До речі, сенсей теж дивна людииа. Така погідна днина, а він сиднем сидить удома… Так він не вилікує свого нетравлення. Порадьте йому хоч прогулятися в парку Уено, помилуватися квітами.
— Поведіть його самі. То такий, що жінки не послухає.
— Він і досі їсть варення?
— Атож.
— Недавно сенсей нарікав: «Лихо, та й годі,- каже, — дружина лається за варення. А скільки я там його з’їдаю». Мабуть, ви з доньками теж полюбляєте варення, га?
— Татара-сан, як вам не соромно?
— На вашому обличчі написано, що таки любите.
— Як це може бути написано?
— Та так… То ви анітрохи не їсте?
— Ну, трошки. Хіба не можна? Не чуже ж їм — своє.
— Ха-ха-ха, я так і думав… Справді-таки велике лихо, що вас обікрали. Тільки батат поцупили?
— Якби ж то тільки батат! Усю одежу вкрали.
— Шкода, мабуть, досить відчутна. Доведеться знову в борги залазити? Жаль, що цей кіт не собака… Господине, обов’язково заведіть собі здоровенного пса… Користі від кота, як з цапа молока. А мишей він хоч ловить?
— Ще жодної не впіймав. Він таки справді ледачий, безсоромний кіт.
— Справді, куди ж це годиться? Виженіть його мерщій. Може, я заберу його з собою, зварю та з’їм?
— Ой, Татара-сан, невже ви і котів їсте?
— Чом би й ні. Вони дуже смачні.
— Тоді ви герой.
Я давно чув, що серед сьосеїв трапляються дикуни, ладні їсти котів, але й сном-духом не відав, що й Татара-кун, завжди такий ласкавий зі мною, належить доних. Це тим більш прикро, що Татара-кун уже не сьосей, а відомий юрист, хоч недавно скінчив навчання, й обіймає не останню посаду в компанії Муцуї [124]. Що й казати, я не на жарт перелякався. Канґецу Другий своїм учинком зайвий раз підтвердив, що «У кожній людині сидить злодій», а от істину «В кожній людині сидить пожирач котів» я вперше засвоїв завдяки Татара-кунові. Кажуть: живеш — учися; навчишся — радій, але як тут радіти, коли тебе день у день підстерігають небезпеки, коли день у день треба пильнуватись. І те, що доводиться захищатися подвійним панциром хитрощів і підлості, теж наслідок життєвого досвіду, який приходить з роками. «Тим-то поміж старих важко знайти порядну людину. Можливо, для мене зараз було б найкраще опинитися в товаристві цибулі в баняку Татара-куна», — подумав я, забившись у куток, саме тоді, як в їдальню після недавньої сварки на голос Татара-куна вернувся господар.
— Сенсей, кажуть, ніби вас обікрав злодій. Що за прикра історія, — відразу напосівся Татара-кун.
— Дурень той, хто до нас заліз, — глибокодумно виголосив господар.