— Воно то так, але не дуже розумний і той, до кого залізли.
— Такі, як Татара-сан, у яких нічого поцупити, мабуть, найрозумніші,- сказала господиня, ставши цього разу на бік чоловіка.
— Та найдурніший — оцей кіт. І нема йому виправдання. Мишей не ловить, а об’являється злодій, вдає, наче й не помічає його. Сенсей, ви б не віддали цього кота мені? Він же вам ні до чого.
— Можна б віддати, але навіщо він тобі?
- 3варю і з’їм.
Від цих страхітливих слів rосподареві губи порушила неприємна посмішка людини, хворої на шлунок. Господар нічого певного не сказав і тому Татара-кун більше не наполягав. Отож з доброго дива мені пощастило.
Тут господар звернув розмову на інше.
— Та годі про кота. 3лодюга виніс усю одежу, а ти тепер мерзни.
Господар був пригнічений. Напевне, таки справді змерз. Адже до вчора він одягав два кімоно на ваті, одне поверх одного, а от сьогодні на ньому тільки сорочка з короткими рукавами й авасе [125]; до того ж господар від ранку до вечора безвилазно сидить удома, не виходить на прогулянку, тому-то його кров, якої і так обмаль, прилила до шлунка і майже не циркулює у ногах і руках.
— Сенсей, погано бути вчителем. Досить злодієві щось украсти, як одразу попадеш у скруту… Може, тепер ви передумаєте і станете комерсантом?
- І не згадуйте йому про комерсантів, він їх ненавидить, — докинула господиня. Вона, звісно, хотіла б, щоб її чоловік став комерсантом.
— Скільки років минуло, як сенсей закінчив університет?
— Цього року пішов дев’ятий, — і господиня зиркнула на чоловіка. Господар промовчав.
— Минуло вісім років, а платня та сама. Хоч би скільки ви старалися, а ніхто вас не похвалить. «Хлопця-молодця журба пойняла», — продекламував Татара-кун рядок із віршика, вивченого в школі. Господиня нічого не второпала, а тому теж промовчала.
— 3вичайно, я ненавиджу вчителів, але ще більше ненавиджу ділків. — Господар замислився, кого ж він усе-таки більше любить.
— Бо сенсей усіх ненавидить…
— Сенсей, певно, любить тільки господиню? — спитав нездалий на жарти Татара-кун.
— Не терплю, — почулася виразна відповідь.
Господиня ображено відвернулася, а трохи заспокоївшись, кинула погляд на чоловіка і, очевидно, маючи намір йому дошкулити, сказала:
— Вам, мабуть, і життя остогидло.
— Скорше навпаки, — байдуже відповів господар. Ну, що ти з таким удієш?
— Сенсей, якщо не будете частіше гуляти, збавите собі здоров’я… І комерсантом не завадило б вам стати. Нема нічого легшого, як збирати гроші.
— Ото ти й назбирав.
— .Яще й року не служу в компанії. А проте накопичив куди більше.
— Скільки ж ви накопичили? — запально спитала господиня.
- Єн п’ятдесят.
- Яка, власне, ваша платня? — не вгавала господиня.
— Тридцять єн. 3 них п’ять щомісяця здаю в компанію на зберігання, — будь-коли можу вибрати їх назад… Господине, може б, за свої кишенькові гроші ви придбали хоч кілька акцій столичної кільцевої трамвайної лінії? Не мине й трьох-чотирьох місяців, як у вас удвічі побільшає грошей. Важливо почати, навіть з незначної суми, а там гроші ростимуть, як на дріжджах.
— Якби нам такі гроші, крадіжка нас не злякала б.
— От чому найкраще стати комерсантом. Жаль, що й сенсей не вивчився на юриста. Працював би собі у компанії або в банку, заробляв би тепер щомісяця триста-чотириста єн… Сенсей, ви знаєте Судзукі Тодзюро, інженера?
— Еге ж, він учора сюди заходив.
— Невже? Якось я здибався з ним на одному бенкеті і зайшла мова про вас. «Невже, — каже, — ти був сьосеєм у Кусямі-куна? Я теж, — каже, — колись, як ще жили при храмі Коісікава, їв з Кусямі-куном з одного баняка. Будеш у нього, передай від мене вітання, я також незабаром заскочу».
— Кажуть, він недавно перебрався в Токіо.
— Правда ваша. Колись він працював на шахтах Кюсю, а тепер його перевели в Токіо. Чудова людина. Навіть з такими, як я, наче з друзями розмовляє… Як ви думаєте, сенсей, скільки він одержує?
— Хто його зна.
— Щомісяця дістає двісті п’ятдесят єн, на свято Бон [126] і під Новий рік йому виплачують дивіденди, отож пересічно набігає чотириста-п’ятсот єн. Якась нісенітниця: той чоловік загрібає таку купу грошей, а сенсей, знавець англійської мови, мусить десять років одягати той самий лисячий кожух [127].
— Атож, явна нісенітниця.
Навіть такий чоловік, як мій господар, — життєвий принцип якого стояти над усім, — і той дивиться на гроші, як і решта людей. Ні, він, мабуть, такий жадібний до них тому, що з біди не вилазить. Татара-кун так розхвалив вигоди, які мають комерсанти, що розмова зайшла в глухий кут. А тому він звернувся до господині:
127
Автор натякає на одну хроніку, в якій згадується, що міністр Ін Пінчжун за часів китайської династії Ці (479–501 рр.) тридцять років носив той самий кожух з лисячого хутра