У буфеті щось дзенькнуло. Видно, миші вже щось пожирають, спершись лапами на край тарілочки. «Он звідки вони вискочать!» — зрадів я і принишк біля отвору. Але миші і вусом не вели. Дзенькіт тарілок невдовзі стих. Натомість раз у раз чувся глухий перестук порцеляни. Ворог нишпорив за дверцятами, перед самим носом, на відстані кількох сунів від мене. Іноді дрібна мишача хода наближалася до отвору, але, миттю віддалялася і жодна миша не висувалася назовні. Нудна історія: за дверима бешкетує ворог, а ти сиди біля діри і виглядай біля моря погоди! Миші влаштували пишний бал у своєму Порт-Артурі, серед чашок і тарілок. От тупа служниця: могла б прочинити дверцята, щоб я всередину забрався!
Тепер за пічкою задеренчало моє морське вушко. «Ворог і сюди добрався!» — Я підкрався ближче: з-поміж цебер щось вибігло і, мотнувши хвостиком, зникло під умивальником. Незабаром я почув, як у ванній мідниця вдарилось об полоскальницю. «О, та вони зайшли в тил!» — і я обернувся. В ту мить на віддалі яких п’яти сунів щось здоровенне випустило пакетик із зубним порошком і шугнуло під веранду. «Утече!» Я кинувся навздогін, але за ворогом і слід прохолонув. Виявляється, ловити мишей куди важче, ніж я собі уявляв. А може, я зроду нездалий до полювання.
Заходжу до ванної — ворог вискакує з буфета, пильную буфета — вишмигне з-під умивальника, стану посеред кухні, вичікую — зчинить галас з усіх трьох боків. Хоч як обзивай такого ворога — чи то зухвальцем, чи то боягузом, — а благородним не назвеш. Я оббігав кухню не раз, не два, вкрай заморився, захекався, і все дарма. Прикро, але якщо перед тобою такий нікчемний ворог, то ніщо тобі не поможе, навіть сам адмірал Тоґо [130]. Спочатку мені не бракувало відваги, я відчув жагучу ненависть до ворога і величну красу трагічного, але незабаром, виснажений, змордований, майже сонний, я зрозумів безглуздість мого становища і сів нерухомо посеред кухні. Навіть сидячи нерухомо, лише гнівним поглядом на всі боки можна присадити такого нікчемного ворога. Я гадав стати на герць з ворогом, а він несподівано виявився таким жалюгідним! Надія на те, що війна принесе мені славу, розвіялася; лишилася тільки відраза до мишей. Коли щезла відраза, — з’явилася цілковита байдужість. А як так, то робіть, що хочете, все одно нічого путнього у вас не вийде. Я хотів спати. То був вияв найбільшого презирства. Я спатиму. Відпочивати треба навіть в облозі ворога. У розчинене вікно знову війнула пелюсткова заметіль. В ту ж мить з буфета вискочила миша, та не встиг я ухилитися, як вона кулею. прорізала повітря і вп’ялася в моє ліве вухо. Вслід за нею якась чорна тінь непомітно підкралася ззаду і повисла в мене на хвості. Я навіть не мав часу оком змигнути. Без жодної мети я машинально підстрибнув. Що було сили я спробував труснути потвору. Та, що вп’ялася у вухо, втратила рівновагу і тепер висіла перед мордою. М’який, як гумова трубка, хвіст несподівано опинився у мене в роті. «Відкушу», — подумав я і, затиснувши хвоста в роті, пометляв головою: між передніми зубами остався тільки хвіст, тіло вдарилося об стіну, обклеєну старими газетами, і відскочило на ляду. Щойно миша піднялася, я притьмом кинувся на неї, але вона, злегка черкнувшись мого носа, відбилась, як м’яч, на край полиці й присіла, підібгавши лапки. Вона дивилась на мене з полиці, а я — на неї знизу. Між нами була віддаль п’ять сяку і смуга місячного світла, схожого на широке обі, пpocтелене в повітрі. Напружившись, я спробував доскочити полиці. Передні лапи вхопилися за її край, а задні зателіпалися у повітрі. Чорна потвора, що вчепилася за хвіст, здавалось, готова була радше здохнути, ніж розлучитися з ним. Наді мною нависла небезпека. Я силкувався міцніше вхопитися передніми лапами за полицю, але за кожною спробою миша на хвості стягувала мене щоразу нижче. Ще хвилина і я впаду на землю. Ой лишенько! Я вп’явся пазурами в полицю, що та аж заскрипіла. «Так більше не можна», — і я спробував учепитися міцніше лівою лапою, але не зумів і повис на одному кігтику правої лапи. Під власним і чужим, що на хвості, тягарем я повільно сповзав униз. Потвора, яка досі мовчки стежила з полиці, тепер вирішила, що настала її черга й, цілячись прямо в лоб, каменем полетіла на мене. Кігтик утратив останню опору. Три тіла, з’єднавшись докупи, в один клубок, промайнули крізь смугу місячного світла й плюснулись на землю. Наступної миті ступка з барильцем усередині й порожній слоїк з-під варення одною грудкою ринули вниз і, по дорозі підхопивши гасильник, опинилися хто на помості, а хто в глеку з водою. Серед нічної тиші зчинилась така веремія, що мені аж у п’ятах похололо.
130
Тоґо Хейхатіро (1847–1934) — японський адмірал, командувач японського флоту під час російсько- японської війни 1904–1905 рр.