Надходив час вечеряти. Спорт — річ похвальна, але переборщувати теж не годиться. Все тіло розм’якло, я почувався млявим, наче розвареним. До того ж зараз тільки початок осені, й моє хутро, під час вправ досхочу насотавшись проміння надвечірнього сонця, нестерпно пекло. Піт, виділяючись із пор, не стікав, а вмить застигав, як сало, при коренях волосся. Спина свербіла. До речі, я можу чітко розрізнити, коли свербить від поту, а коли від бліх. Якщо свербить там, де можна дістати зубами, кусаю, де лапами — чухаюсь, але як блохи тятимуть посеред хребта — не знаю, як собі зарадити. В такому випадку доводиться або людину шукати й коло неї добряче потертися, або показати мистецтво чухатися об шорсткий стовбур якої-небудь сосни. Якщо не можу скористатися ні з цього, ні з того способу, почуваюся кепсько — спокою не маю. Люди — дурні істоти. Досить улесливо до них заговорити… ні, це тільки люди влесливо розмовляють зі мною, я ж мав сказати «замуркотіти»… Так от, люди — дурні істоти, і досить підійти до їхніх колін, ніжно муркочучи, як вони сприймуть твою поведінку за ознаку любові й візьмуться тебе чухати, а подеколи навіть по голові погладять. Але недавно у моїй шерсті вкинулися якісь паразити, звані блохами, тож тепер, коли необачно наближусь до людей, мене обов’язково схоплять за загривок і вишпурнуть за двері. Я втратив людську прихильність через нікчемних комашок, яких і оком не розгледиш. Колись поет [149] сказав: «Махне рукою — дощ піде, долоню вгору поверне — хмари набіжать». 3вичайно, легко витівати такі штуки для свого задоволення, коли в тебе тисяча або й дві тисячі бліх. Найперша заповідь людська проголошує: «Люби ближнього усією душею доти, поки тобі вигідно». Оскількн ставлення людей до мене раптово змінилося, я не можу шукати в них допомоги, хоч би як меиі свербіло. Тож я не бачу іншої ради як скористатися з другого способу — чухатися об шорсткий стовбур сосни. «Як так, то піду й трохи почухаюся», — подумав я і знову скочив з галереї. Але відразу похопився: «Стривай! Це теж дурний спосіб. Тільки шкоди собі завдам». Та це й не дивно. Адже на сосні є живиця. Та живиця така клейка, що, як прилипне до шерсті, то хай грім гримить, хай иавіть уся Балтійська ескадра вибухне в Цусімській протоці, а вона не відчепиться. Більше того, як прилипне п’ять волосків, живиця відразу притягне десять; а де прилипне десять, там і тридцять. Я — кіт із своєрідними поглядами, люблю простоту і ясність. Ненавиджу цю вперту, липку, невідступну погань. Я не захотів би її навіть тоді, якби мені дали всю красу всесвіту. От клята живиця! Майже нічим не відрізняється від гною, що тече з очей Куро рикші, коли дме північний вітер, і, бач, псує мені сірий кожушок. Хоч скільки разів їй кажи: «Подумай, що ти робиш!» — нічого не вийде. Досить мені спиною притулитися до сосни, як живиця, відразу приклеюється до шерсті. 3 такою несусвітенною дурепою заведешся — не тільки честь, але й шерсть загубиш. Нічого не вдієш, доводиться терпіти, хоч би як свербіло. Але, не в змозі скористатися одним із двох способів, я опиняюся в безпорадному стані. Якщо я зараз чогось не придумаю, то, напевне, захворію від тієї сверблячої, липкої погані. «Що б його придумати?» — міркував я, сівши на задні лапи, і раптом згадав. Іноді мій господар бере рушник і мило й несподівано кудись зникає. А коли через півгодини вертається додому, його похмуре обличчя, здається, трохи свіжіє, яснішає. Якщо така прогулянка благодатно впливає на мого зачухраного господаря, то на мене повинна б і поготів. Я досить вродливий і не маю потреби намагатись стати ще симпатичнішим, але я б тяжко завинив перед природою, якби заслаб і, не доживши й одното року, передчасно вмер. Я дізнався, начебто господар відвідує так звану лазню — заклад, видуманий для того, щоб марнувати час. Оскільки лазня — людська вигадка, чогось доброго від неї годі сподіватися. Але що ж було робити в моєму скрутному. становищі? І я вирішив: спробую туди заглянути. Як переконаюсь, що користі від неї мало, зупинюсь на півдорозі. Але чи вистачить людям великодушності, щоб пустити до купальні, збудованої для себе, істоту іншого виду — кота? Навряд. Певна річ, куди навідується господар і мені не відмовлять зайти. А як, крий Боже, скажуть: вибачай і голоблі завертай, — що тоді? Сором, та й годі. Найкраще спочатку зайти й поглянути, що воно й до чого. Як побачу, що можна, схоплю в зуби рушник і назад притьмом вернуся. Зупинившись на такому задумі, я поплівся до лазні.
149
В одному з віршів китайського поета Ду Фу (712–770) є такі рядки: «Махне рукою — хмари набіжать, долоню догори поверне — дощ піде»