[154] ще не було рушниць. Адже він — стародавній гepoй. Розповідають, коли Йосіцуне перебрався з Хоккайдо в Маньчжурію, до нього приєднався одии страшио вчений хоккайдець. Так от, син того Йосіцуне напав на великий Мін [155]. Ясна річ, Мін бачить, що йому непереливки, і посилає до третього сьогуна гінця, щоб той прислав три тисячі воїнів, а сьогун узяв та й затримав того гінця… Як же його звали?… Ну, зрештою, це не має значення. Так от, він тримав того гінпя два роки при собі, а потім завів у будинок розпусти в Нагасакі. Одна тамтешня повія привела сина. Ото й був Хе Танней. А коли гонець вернувся додому, великий Мін уже загинув від руки зрадників…» Я ніяк ве міг звести докупи слова, второпати що до чого. Позаду похмурий чоловік років двадцяти п’яти неуважно раз по раз прикладав до стегна припарку з цілющою водою. Здається, його мучив чиряк. Поруч з ним зухвало балакав хлопчина років вісімнадцяти, напевне сьосей з поблизького дому. З-поза хлопця виглядала чудернацька спина. На ній виступав кожен хребець так, наче тому чоловікові ввігнали у зад бамбукову палицю. На спині, зліва і справа від хребта, по чотири в ряд, наче фішки у грі «дзюроку-мусасі», слухняно розмістилися плямки, червоні від запалення, по краях загноєні. Мені не вистачило б часу докладно, одна за одною, описати всі плямки; зрештою, я не n змозі яскраво передати враження навіть від однієї. Поки я розгублений доходив такого висновку, на порозі з’явився сімдесятирічний бонза в кімоно з жовтого ситцю. Він шанобливо вклонився голим перевертням і без передиху випалив: «Дякую вам, панове, за щоденні відвідини. Сьогодні надворі трохи прохолодно, отож не спішіть, будь ласка. Користуйтесь цілющою водою, скільки самі бажаєте. Не спішіть, добре розігрійтеся. Гей, чоловіче! Подивися, чи вода гаряча!» — «Гаразд!» — озвався старший лазник, а Хе Танней розчулено похвалив: «Оце гостинність! Без неї діла не починай». Загледівши раптом такого чудного стариганя, я вирішив усе кинути, а звернути увагу на нього. Побачивши хлопчика років чотирьох, який щойно виліз з води, старигань простяг до нього руки й проказав: «Іди-но сюди, хлопче». Той, зиркнувши на дідyгана, схожого на розчавлене моті з квасолевою начинкою, видно, перелякався і заверещав. Старигань трохи збентежився, а відтак бадьоро докінчив: «Ай-яй, чого ти плачеш? Боїшся дідуся? Охо-хо!» Не було іншої ради, і старий спрямував вістря своєї гостинності на хлопцевого батька. «О, це ви, Ґен-сан? Прохолодно сьогодні. І який дурень той злодій, що пробрався учора вночі в крамницю Омія? Вирізав у дверях пpямокутну діру, і знаєш, що сталося потім? Утік з порожніми руками. Мабуть, побачив поліцейського або нічного сторожа». Злегка покепкувавши з необачного злодія, дідуга причепився до іншого відвідувача лазні: «Так-так-так, холодно сьогодні. Вам молодим ще нічого, а от як мені!» Мабуть-таки старий добряче змерз. Прикипівши очима до дідугана, я не тільки забув про інших перевертнів, але й випустив з уваги затиснутого в кутку господаря. Зненацька на помості хтось закричав. Я глянув — аж це таки він, Кусямі-сенсей. Я не вперше чую гучний голос господаря, але в новій для мене обстановці неабияк злякався. Я вмить зміркував що, безсумнівно, причина дивної поведінки господаря запаморочення від довгого і терпеливого вимокання у гарячій воді. Якби все пояснювалося хворобою, то господареві можна було б не дорікати. Але річ у тому, що господар був у цілковитій притомності. Ви зразу в це повірите, як тільки скажу, чого він так знавісніло крикнув. Він затіяв не гідну дорослого сварку з нікчемним і зухвалим хлопчиськом — служкою. «Геть звідси! Ти на мене бризкаєш!» — верещав, певна річ, господар. По-всякому можна дивитися на речі, а тому не обов’язково вважати той крик тільки наслідком запаморочення. Можливо, декому видасться, ніби це Такаяма Хікокуро ловить розбійника. Може, господар мав на оці цю сцену з п’єси, коли зчепився з хлопчиськом, але ж той не хотів погодитися на роль розбійника, а тому гра не дала бажаного результату. Служка обережно і чемно відповів: «Я тут уже давно миюся». Відповідь була проста, але не залишала надії на те, що служка поступиться місцем. Але ж господар навіть під час запаморочення мав би знати, що відмова робити так, як йому заманулося — недостатня підстава для того, щоб обходитись з людиною, як з розбійником. Треба сказати, однак, що господар упав у гнів не з приводу зайнятого місця — його дратувала зухвала поведінка служок, що вже довгий час надто самовпевнено, як дорослі, балакали собі про се про те. Тому служка лише чемно відповів, а на поміст слухняно перебиратися не думав. «От нахаби! — надсаджувався господар, аж йому в горлі пересохло. — Перестаньте бризкати брудною водою на мене!» Я теж зненавидів цих шибеників і в душі радів, що їх шпетять. «А як йому в школі, мабуть, важко», — поспівчував я господареві. Правда, жаль, що він такий неподатливий. Як жужелиця, та ще й затужавіла. У давнину, коли Ганнібал переходив через Альпи, його війську заступила дорогу велетенська скеля. Ганнібал облив скелю оцтом, розклав навколо багаття і так розм’якшив її, потім наказав розрізати пилами на дрібненькі шматочки і тим самим відкрив собі прохід через гори. Мені видається, що на таких людей, як мій господар, цілюща вода не впливає, скільки б вони в ній не мокли. Лишається одне: облити оцтом і підпалити. А ні, то навіть сотня сьосеїв за десять років не подолає господаревої впертості. Але ж ці люди, що поскидали з себе одяг, цей необхідний атрибут цивілізації, і тепер валяються на помості, мокнуть у кадобах, — збіговисько перевертнів і міряти їх звичайною міркою не годиться. Їм усе дозволено. На місці легенів може опинитися шлунок, Хе Танней може стати родичем імператора Сейва, а Тамі-сан людиною, не гідною довіри. Та досить їм вибратися з купальні, як вони перестають бути перевертнями. Вони виходять у світ, де живе звичайне людство, де носять необхідний для цивілізованої людини одяг. Отже, вони повинні чинити так, як личить людині. Ось зараз господар стоїть на порозі купальні, тобто на межі, з якої лаштується вернутися у світ щирості і втіхи. Якщо він упертий навіть у таку мить, значить його впертість — в’язниця для нього, хвороба, від якої треба лікуватися. Але від хвороби не так легко одужати. Я вважаю, є тільки один спосіб лікування. Ось у чому він полягає: треба попросити директора гімназії звільнити господаря з роботи. Господар, ні на що інше не здатний, опиниться таким чином на вулиці. Як наслідок — голодна смерть під тином. Іншими словами, звільнення з посади для господаря — головна причина смерті. Господар радо хворіє, але вмирати — дзуськи! Він хоче порозкошувати хворобою, але ні в якому разі не доводити себе до смерті. І якщо, йому погрозити: «Будеш отак хворіти — заб'ю!» — він, напевне, затруситься. Гадаю, що від того страху хворобу наче язиком злиже. А як ні, то хай так і буде.
вернуться
Хе Танней — персонаж п’єси японського драматурга Тікамацу Мондзаемона
вернуться
Мін — китайська династія (1368–1644). Йосіцуне жив за два століття до першого імператора з династії Мін