Я вже казав, що спочатку, як ми сюди переселилися, пустир не був огороджений і паничі з «Ракуункану» могли вільно зупинятися під павлоніями, балакати, уминаючи сніданки, валятися на траві — одне слово, робити все, що заманеться. Після себе вони залишали коробочки з бамбукового лика, старі газети, старі дзорі [160], старі ґета — загалом усе, що можна вживати з прикметником «старий». Незрозуміло, чому господар виявився пасивним, не протестував проти такого неподобства. Може, нічого не помічав, а може, помічав, але не мав охоти читати нотації. Однак поступово, як паничі діставали дедалі вищу освіту і вже, здається, набули вигляду благородних панів, їхня навала докотилася аж до південної частини пустища. Якщо слово «навала» не личить паничам, я б його не вживав, але іншого не можу підшукати. Немов кочовики в пошуках води й рослинності, вони посувалися вперед від павлоній до кипарисів. Кипариси росли навпроти нашої вітальні, а тому лише найхоробріші зважувалися на такий крок. Через пару днів вони посмілішали, і тепер їхня хоробрість стала великою хоробрістю. Що може бути страшніше за плоди освіти? Паничі не лише стовбичили перед вікнами вітальні, але й співали пісень. Я не пам’ятаю, які то були пісні, але пригадую, що не «танки», а щось вульгарне, хвацьке, до вподоби людям з низьким смаком. Дивна річ, не тільки господар, але і я, мимоволі, наче заворожені, заслуховувалися тим співом. Зрештою, ви, напевне, знаєте, що нерідко гнів і захоплення нерозривно пов’язані. Я жалію, що в той час ми несподівано зіткнулися саме з такою сумішшю почуттів. Господареві теж, мабуть, було неприємно, але він мусив кілька разів вискакувати з кабінету і проганяти паничів словами: «Тут вам нічого робити! Щоб я вас не бачив!» Але виховані паничі й слухати не хотіли. Тільки господар їх прожене, а вони знову тут. Вертаються і знову співають хвацьких пісень. Голосно розмовляють. Розмова, звісно, як личить паничам, своєрідна. Від них можна було почути: «Гей, братва!» або «А чо’ мені тре’?» Кажуть, що до Реставрації такі слова належали виключно носіям паланкінів, самурайським зброєносцям і лазникам. У двадцятому столітті їх засвоїли освічені паничі. Хтось пояснив, що повторилася історія зі спортом — спочатку зневажали, тепер не тямляться від захоплення. Господар знову вискочив з кабінету і, впіймавши найвправнішого в панській мові учня, спитав: «Чого сюди ходиш?» Паничеві миттю вилетіли з голови благородні слова, і він одказав вульгарними: «Ми думали, що тут шкільний ботанічний сад». Господар попередив, щоб у майбутньому цього не повторювалося, і випустив з рук учня. Вираз «випустив з рук» може здатися смішним, ніби мова йде про черепашеня. А насправді господар вів переговори, міцно тримаючи панича за рукав. Господар, мабуть, вирішив, що після такого попередження більше йому не докучатимуть. Але ж з часів богині Нюйви [161] відомо, що сподівання розходиться з дійсністю. Тож господар ще раз зазнав невдачі. Тепер паничі прослизали на південну частину пустирища через наші ворота; зачувши грюкіт, господар не встигав подумати, що, мабуть, гості прийшли, як уже з-під павлоній доносився регіт бешкетників. Становище дедалі погіршувалося. Плоди освіти давалися взнаки щораз більше. Тоді бідолашний господар, зрозумівши, що не впорається з паничами, зачинився в кабінеті й написав листа директорові «Ракуункану», в якому шанобливо прохав узяти в шори своїх вихованців. У листі-відповіді директор гімназії ввічливо попросив господаря зачекати, поки збудують огорожу. Незабаром з’явилося кілька робітників, і за півдня між нашою садибою і «Ракуунканом» постала гратчаста бамбукова загорода заввишки три сяку. «Нарешті дадуть мені спокій», — радів господар. От дурень! Хіба таким способом можна змінити поведінку паничів!