Досить своєрідно слідство пов'язує мої чернеткові записи із записами докінченими.
Слідство пише: „28 липня 1970 року Стус написав листа ворожого змісту, використавши при цьому раніше складений ним текст „Привид бродить по Європі“. Насправді, текст „Привид бродить“ є чернеткою, і чернеткою з помилковими твердженнями, а до чернетки слідству немає діла. По-друге, спільним між обома текстами є думка про те, що „людина В. звертається в інстанцію N з конкретними пропозиціями. Людині не відповідають. Вона починає писати знову. Її знову обходять відповіддю. Тоді В. починає обурюватись. Він пише знову, але вже в різкішому тоні. Хоч різкість викликана єдиним наріканням на глухоніму інстанцію, яка зобов'язана говорити. І що ж? Людину В. викликають в іншу інстанцію і починають погрожувати, або — в гіршому разі — надовго причиняють за чоловіком високу браму““ (цитую за відісланим листом). Оце — те спільне місце, яке дає слідству змогу зробити хитрий висновок: раз повторюється одна думка, то може повторитися й інша. Насправді це логічний хід людей, які прагнуть начепити мені чужого обличчя й судити за це чуже, невластиве мені обличчя.
Отже, згадані 10 документів, що залишилися чернетковими, не можуть бути предметом звинувачення, оскільки це мої невиваженні, чернеткові, непродумані думки, що до того ж не грали жодної суспільної ролі. По-друге, спроба слідства „притягнути“ їх за вуха до відправлених мною офіційних письмових листів-звернень до Уряду є спробою несправедливою і явно з дискредитаційною метою. Саме такі „притягування“ за вуха дають слідству змогу видати бажане за дійсне, приписати мені те, чого я ніколи не говорив публічно, чого я не виважив і не продумав до кінця, що є твердженнями, з якими сам я ніяк погодитися не можу.
Таке ж пересмикування властиве й паралелі, запропонованій слідством, між листом „Кожне нормально організоване суспільство…“ і „чернеткою“ „Франція — це я…“. „Чернетку“ „Франція — це я…“ по суті вигадало саме слідство, бо об'єднало під однією назвою дві різні чернетки — одну, що починається словами „Франція — це я…“ і яка до тексту офіційного листа не має жодного відношення, і другу чернетку, що починається словами „Бо це обов'язкова умова…“. Остання чернетка є майже текстуально точною копією офіційного листа-звернення. Але до чого слідство припасовує сюди іншу чернетку, „Франція — це я…“ — відомо тільки слідству. До тексту офіційно відісланого листа вона не має жодного відношення.
Нарешті. Слідство долучає до свого розгляду чернетку „це існування є злочином“, що не має ні початку, ні кінця, а з другого боку аркуша записана чернетка вірша. Те, що чернетка не має ні початку, ні кінця, свідчить про те, що я її не зберігав (інакше б зберігся б бодай початок), що цій чернетці я не надавав жодного значення, списавши її чернетковим віршем і, певне, спаливши чи порвавши її початок.
У чернетці „Існує тільки дві форми…“ списано лише 12 з половиною рядків. Решта паперового аркуша — чиста. Зрозуміло, що мета такого „зберігання“ чернетки — вільний простір паперу, продукту людської праці, який треба економити. Отже, це зберігання не чернетки, а зберігання чистого паперу.
Мушу, нарешті, додати, що чимало своїх чернеток я палив, рвав, викидав і через це доводиться тільки співчувати слідству, яке не долучило до „справи“ їх, тих чернеток, які таки діждали свого природнього кінця, а ці, згадані 10, — потрапили йому до рук як факти „ворожої діяльности“.
У Постанові далі йдеться, що в листі „Нині зрозуміло кожному“ я зводив наклепницькі вигадки на матеріальне й духовне життя нашого народу. Я ще раз повторюю: підвищення цін, зроблене за М. Хрущова, так і залишилося. І це не наклеп. Посилення цензурного тиску на літературу — це такий „наклеп“, який відомий кожному літераторові, що активно прагне допомогти народові жити краще, щасливіше, вільніше, і невідомий літераторам, які паразитують за рахунок літератури.