І звинувачення, і рецензент А. Каспрук твердять, що я заперечив усяку цінність творчості поета періоду Великої Вітчизняної війни і пізніших літ, що я називаю автора „Сонячних кларнетів“ співцем української контрреволюції.
Але звернімось до фактів. У моєму тексті написано: „Я не торкатимусь тут поетової творчости періоду Великої Вітчизняної війни і пізнішого часу, оскільки це, вимагаючи великої розмови, майже нічого не додає до історії канонізації поета, яка завершилася 1940 року. Отож, залишаю до наступної розмови і розгляд таких високоталановитих творів Павла Тичини, як лірика років війни, поема „Похорон друга“, окремих поезій та одноіменної зі збіркою поеми „Срібної ночі““.
А ось мої твердження про молодого Тичину: „вузько національна революція поета явно не задовольняла. Мені здається, що з погляду молодого Тичини правда і кривда революції була розподілена порівну між українським Березнем і всеросійським Жовтнем“. Про це писав ще 1957 року Л. М. Новиченко у своїй монографії „Поезія і революція“, присвяченій творчости поета.
Навіщо ж такий спосіб аргументації моєї вини?
Це стаття недокінчена, я її готував для „Вітчизни“ чи „Радянського літературознавства“. Віддавши до редакції, я міг би зважити на будь-яку критику, щоб зробити статтю сумлінною і об'єктивною. Всі її помилки я міг би усунути сам, без втручання судового звинувачення. Бо я думав про долю геніального поета і про його мистецтво.
Навіщо ж виправляти плід в ембріоні, коли він ще не народився, навіщо переривати мою роботу напівдороги? Навіщо закидати мені, як звинувачення те, чого в статті немає, навіщо звинувачувати мене за невикінчені, тобто, ще і не мої думки? Навіщо критикувати мене за те, що я і сам розумію, як вади і серйозні вади? Навіщо називати мене наклепником, коли я прагнув істини, шукав її, але ще не знайшов? Навіщо закидати мені ворожі наміри, коли я не ворог, коли я ладен відмовитися і від багатьох слушних своїх думок і слушних критик, аби тільки не підспівувати ворогам моєї Вітчизни, мого народу, мого соціалістичного суспільства?
6. Стаття „Зникоме розцвітання“, присвячена творчості В. Свідзінського, містить у собі тільки 2—3 речення, в яких ідеться про добу 30-х pp., про ту шкоду, яку було заподіяно нашій культурі в ті часи — українській, російській, грузинській чи білоруській — однаково. Про таку шкоду твердять ось уже 16 років. І я про це зауважив мимоходом.
І тут мені йшлося не про ці дві цитати, а про поета, чия доля для нас невідома й досі, чия творчість нам невідома й досі (востаннє його збірка видавалася 1940 року), але чиї вірші вчать нас, що „є помилки, кращі за іншу непомильність — вічні помилки добра і краси. Завжди любити, щоб завжди помилятися. Але — завжди любити. І відтак існувати. А існувати — це помилятися“.
Яке відношення має ця стаття до кримінального злочину, я не збагну й досі.
7. Мені ставлять у провину згоду поставити свій підпис під колективним зверненням до офіційних інстанцій з приводу арешту Н. Строкатої. Підпису я не поставив, а тексту цього звернення не одержував (свідчення І. О. Калинець — безпідставне). Жодних соціальних дій я не вчинив — як же це називати злочинним актом, соціально небезпечним діянням?
Таку згоду я дав, виходячи з міркувань звичайної людяности — і тільки. Сама ж згода на колективний запит не означає, що з позиціями тієї людини я цілком солідаризувався. Думаю, що звинувачення зробило якусь версію моїх дій, що судили мене за цю невідому мені версію.
8. Вилучені в мене вірші М. Холодного, стаття І. Дзюби та новела „Дзвінок“ [Василя Захарченка] мене цікавили як читача і як літератора, оскільки йшлося про авторів, що є учасниками сучасного літературного процесу. Але це зовсім не означає, що я схвалював кожен вірш М. Холодного.
9. Розмови з малознайомими мені людьми — Мацкевичем, Кислинським та Сидоровим ні в якому разі не носили антирадянського характеру. Покази свідків — та ж спроба дискредитувати мене за будь-яку ціну. Чи ж не дивно, що їхні твердження про те, що я в образливій формі висловлювався про В. І. Леніна чи називав бандерівців „визволителями українського народу“, не можуть бути підтверджені жодним моїм твором, жодною моєю чернеткою, жодним моїм записом, жодним свідченням людей, які мене знали роками. Як я міг таке казати, коли це перечить моїм світоглядним позиціям?