Усе це могло б так і залишитися прикрим епізодом, аби того ж дня я не завважив (треба ж було показати Мішці, що в мене є нічим не гірші рублі!), що з моєї скарбнички пропали рублі з такими ж малюнками, як він знайшов. Я чомусь дуже цінував ці п'ять-шість залізячок, і якось відмовився навіть дати їх мамі навіть тоді, коли їй ні за що було піти до магазину.
Спершу було дуже образливо. Я навіть плакав, але потім вирішив, що таких збігів не буває. Звісно, ми билися. Не пам'ятаю, хто переміг, але коли про це довідалися батьки (його бабуся навіть повертала мені якісь паперові рублі, але кому з біса вони були потрібні?), то Мішка, вочевидь повторюючи їхні слова, жбурнув мені межи очі:
— Ти — син «врага народа».
Я страшно плакав тоді й мама довго пояснювала мені, чому мій тато у в'язниці. З Мішкою, звісно, ми перестали товаришувати. Принаймні наше спілкування стало значно обмеженішим, але натомість я почав інколи писати татові листи. Великими незґрабними літерами виводячи «Дорогий тату…» й повідомляючи про свої скромні успіхи в навчанні. Батько дратувався від моїх оцінок, але тривалий час не надавав цьому особливого значення, або ж, що ймовірніше, гасив роздратування в собі, вважаючи, що не може вимагати чогось від сина.
У 1976-му я вперше поїхав на побачення з татом. Їхали втрьох: я, мама і тьотя Маруся, татова сестра.
Від Саранска наш дизель сунув, здавалося, одним безкінечним табором, розпанаханим залізничною колією, яку відділяли від чорних і смугастих роб в'язнів кілька рядів колючого дроту. Пам'ятаю, що все питав маму з тіткою, «чи правда, що цими дротами біжить електричний струм?». «Звісно, що ні», — невпевнено відповідали вони…
Нарешті побачення. Мене облапали, щоправда якось доволі «помірковано», хоча, й так, аби мама з тіткою все бачили, чужі руки: мовляв, чи не спробували жінки з дитячому одязі чи ще десь заховати щось заборонене, аби пронести до зони. Маму й тьотю Марусю шмонали за ширмою. Я чув лише напружений шепіт і бачив білі, майже безкрівні, обличчя: тітки, згодом — мами. Чомусь вони виходили звідти геть пригнічені.
— Що вони тобі робили? — допитувався я.
— Нічого, усе гаразд, синку, — відповідала мама.
Нарешті перша по 1972 році зустріч зі зчужілим чоловіком («називай тата — „татом“», казала мама). Пропахлі тютюном руки. Коридорчик і дві кімнати, нашпиговані мікрофонами й невидними зовні пристроями для підглядання.
Коли тато хотів сказати щось важливе, то не говорив, а писав на листочку, якого потім спалювали в параші. Ми грали з ним у якусь гру, викладаючи із сірничків слова. Але здолати відчуження, яке виникло за кілька років спільного не-життя, не вдалося.
Після побачення нас не обшукували.
Можливо, в цьому не було потреби, бо кагебісти вже тоді мали технічну можливість так пильно стежити за в'язнями в час побачення, що добре знали, хто щось намагається винести з табору, а хто — ні. Втім, можливо, вони просто були впевнені, що налякані передпобаченнєвими шмонами жінки просто не ризикнуть щось виносити з табору.
Дорога назад в'язне в імлі. Пам'ятаю лише, як якийсь грузин тикав провідниці сто рублів лише за те, щоб не їхати в загальному вагоні, як до Москви довелося теліпатися нам (на станції Потьма левову частку пасажирів становили в'язні чи їхні родичі. То навіщо їм плацткарта? Нехай ідуть у загальних вагонах).
Після побачення мене цікавило лише одне:
Забившись на другу полицю, до самої Москви міркував над тим, що краще, сидіти за те, що щось украв, чи так як тато, — ні-за-що. Тоді вирішив, що краще красти, бо інакше — надто образливо й прикро. Дитячу ж віру в справедливість радянського ладу поїздка не похитнула: в нас безневинних до в'язниць не кидають.
На заслання в Магаданскую область я до батька не їздив. Між нами вже існувала стіна відчуження, вимурувана відстанню, часом і взаємним нерозумінням. Та й ціна квитка на літак «кусалася». Лише мамина поїздка обійшлася в дві з половиною її місячні платні. Та й образа на батька зростала: в ім'я мітичних вигадок залишив нас із мамою самих… Я почав злецько вчитися, кожної чверті ніби навмисне заробляючи одну-дві трійки.
Батька такі «успіхи» дратували.
1978-го ми бачилися на похороні діда Семена. Аби попрощатися з батьком, татові довелося навіть оголошувати голодівку в Усть-Омчуґском КГБ, бо для гебістів медична довідка нічого не значила. Стусову голодівку підтримало подружжя Калинців та Вячеслав Чорновіл, з'явилися згадки в іноземних мас-медіа, і йому дозволили їхати.